Жінка у білому - Вилки Коллінз

моя мати вийшла заміж за містера Ферлі-старшого й переїхала до Ліммеріджа, вона дійсно відкрила тут сільську школу. Ця школа й досі існує. Але із старих учителів нікого не зосталося — хто помер, а хто виїхав. Отже, з цього боку ніхто нічого нам не підкаже. Єдине, що я можу придумати...

На цьому нашу розмову урвав прихід слуги. Він оголосив, що містер Ферлі буде радий бачити мене після сніданку.

— Зачекайте в холі, — за мене відповіла йому міс Голкомб своїм ясним і рішучим голосом. — Містер Гартрайт зараз прийде... Я тільки хотіла сказати, — провадила вона вже до мене, — що у нас із сестрою лишилось дуже багато материних листів: частина — адресованих моєму батькові, частина — містерові Ферлі-старшому. Не маючи іншої змоги дістати потрібні нам відомості, я зараз же перечитаю листування моєї матері з містером Ферлі. Він полюбляв жити в Лондоні, а в своєму сільському домі майже не бував. І моя мати звикла докладно розповідати йому в листах про все, що діялося в Ліммеріджі. В її листах повно згадок про школу, за яку вона всякчас клопоталась. Думаю, що, перш ніж ми з вами побачимося знову, я дещо розкопаю... Другий сніданок о другій годині, містере Гартрайт. Я матиму втіху познайомити вас із моєю сестрою, і ми всі разом поїдемо кататись, — покажемо вам наші улюблені краєвиди. Отже, прощавайте — до другої години.

Вона кивнула мені з чарівною грацією, з тією витонченою товариськістю і приязню, якою було пройняте все, що вона робила й говорила, і щезла за дверима в глибині кімнати. А я вийшов у хол і подався за слугою на мою першу зустріч з містером Ферлі.

VII

Мій провідник вивів мене нагору, в коридор, по якому ми прийшли знову до моєї спальні. Зайшовши до неї, він одчинив двері до ще одної кімнати й попросив мене зазирнути туди.

— Мені велено показати вам вашу вітальню, — сказав слуга, — і спитати, чи подобається вам її обстава та освітлення.

Я був би надто перебірливий, коли б не похвалив цю чудову кімнату і все, що в ній. З великого вікна відкривався той самий прекрасний краєвид, яким я милувався вранці із спальні. Обстава була сама довершеність, сама розкіш і краса. Стіл посеред кімнати цвів книгами у веселих обкладинках; елегантне письмове приладдя, гарний букет квітів. Другий стіл, біля вікна, був закладений всіляким приладдям, необхідним для малювання та окантування акварелей містера Ферлі; до столу був прикріплений невеличкий мольберт, який я міг чи скласти, чи розкласти, відповідно до потреби. Стіни були обтягнуті пістрявим кретоном, підлога встелена індійськими жовто-червоними матами. Це була найчепурніша і найзатишніша віталенька, яку я будь-коли бачив, і я щиро висловив своє велике захоплення.

Але поважний слуга мав надто добрий вишкіл, щоб у відповідь на мої захоплені вигуки показати бодай найменшу ознаку втіхи. Із крижаною чемністю він вклонився і мовчки розчинив переді мною двері в коридор.

Ми звернули за ріг, спустилися на кілька сходинок, пройшли невеликий круглий хол і зупинилися перед дверима, оббитими темною повстю. Слуга відчинив двері, провів мене до інших, відчинив і ті, безшелесно розтулив дві важкі портьєри з блідо-зеленого шовку, тихо мовив: «Містер Гартрайт», — і залишив мене самого.

Я опинився у великій, розкішній кімнаті з чудовою ліпною стелею. На підлозі лежав такий пухнастий, м'який килим, що мої ноги тонули в ньому. Одну стіну зовсім затуляла довга книжкова шафа з якогось вельми рідкісного дерева, вся інкрустована. Вона була шість футів заввишки, й на ній через рівні проміжки були розставлені мармурові бюсти. Біля протилежної стіни стояли два старовинні комоди, а вгорі, між ними, висіла картина під склом — «Мадонна з немовлям»; на позолоченій табличці, прикріпленій до рами, було вирізьблене Рафаелеве ім'я. По праву й ліву руч від мене стояли шифоньєри й невеликі столики — буль, маркетрі, заставлені дрезденською порцеляною, виробами із слонокості, рідкісними вазами й розмаїтими дивовижними дрібничками, і все це мерехтіло золотом, сріблом, самоцвітами. В глибині кімнати, протилежні від дверей вікна були завішені тим самим блідо-зеленим шовком. Тож світло сочилося чарівливо-м'яке, притемнене і таємниче, рівномірно просіваючись на всі речі в кімнаті; воно мов відтіняло глибоку тишу, атмосферу цілковитого усамітнення, яка тут панувала, й огортало непроникним спокоєм господаря дому, що напівсидів-напівлежав у великому м'якому кріслі, всією позою виказуючи байдужість і втому. До одного бильця крісла була прикріплена підставка для книг, до другого — маленький столик.

Якщо за зовнішнім виглядом людини, котрій за сорок і котра тільки-но закінчила ранковий туалет, можна судити про її вік (у чому я вельми сумніваюсь), то містерові Ферлі було десь за п'ятдесят чи під шістдесят. Він мав голене, витончене й стомлене обличчя, бліде, аж прозоре, але без зморщок; великий гачкуватий ніс, витрішкуваті, невиразні, блякло-голубі очі з червонястими повіками, поріділі пухкі чубинки того піщаного відтінку, який так довго приховує сивину. На ньому був чорний сурдут із якоїсь тонкої матерії, камізелька й панталони сяяли бездоганною білиною. Світлі шовкові панчохи облягали його невеличкі, мов у жінки, ніжки, взуті в пантофлі з лакової шкіри «під бронзу». Два персні такої неоціненної вартості, що навіть мій недосвідчений погляд це запримітив, прикрашали його білі, тонесенькі пальчики. І весь він виглядав надто тендітним, млосно-дратівливим і надвитонченим, що неприємно вражає в чоловікові, та й жінці ніяк не личить. Моя ранкова зустріч і розмова з міс Голкомб зарані прихилила мене до всіх мешканців дому, але після першого ж погляду на містера Ферлі мої симпатії до нього де й ділися.

Підійшовши ближче, я побачив, що він не зовсім байдикує, як мені видалося спочатку. Біля нього на великому круглому столі, серед всіляких рідкісних та прегарних речей, стояла маленька шафка чорного дерева, оздоблена сріблом. У її шухлядках, оббитих темно-червоним оксамитом, лежали старовинні монети різної величини та форми. Одна шухлядка з монетами стояла на прикріпленому до його крісла столику, тут таки лежали замшеві полірувальні подушечки, пензлики й слоїчок з рідиною. Всі вони чекали черги, щоб, кожне по-своєму, видалити щонайменший бруд, який тільки міг виявитися на монетах. Тендітні білі пальчики крутили недбало щось схоже, як на мій профанський погляд, на брудну олов'яну медаль із зазубленими краями. Я зупинився на шанобливій відстані від його крісла і вклонився.

— Радий, що маю вас у Ліммеріджі, містере Гартрайт, — мовив він вередливим, каркаючим голосом, у якому вельми неприємно поєднувалась сонлива млість із незграйними верескливими нотками. — Прошу вас, сідайте. Тільки,