Жінка у білому - Вилки Коллінз

було ні оселі, ні будь-кого, з ким я міг би порадитись. І я не мав права нав'язувати їй свою волю, навіть коли б знав, як це зробити. Пишу ці рядки й сам собі не вірю, а похмура тінь наступних подій лягає на папір, і все ж я знов питаю сам себе: що мені було робити?

Я спробував виграти час, почав її розпитувати — оце і все, що я зробив.

— А ви певні, що ваша лондонська подруга прийме вас о такій пізній порі? — спитав я.

— Цілком певна, але тільки пообіцяйте, що залишите мене саму, коли я захочу; пообіцяйте, що не будете мене зупиняти, перешкоджати мені. Ви обіцяєте?

Вимовляючи ці слова, вона підійшла зовсім близько й несподівано, з якоюсь скрадливою лагідністю, поклала мені на груди руку — тонку, холодну, — я відчув це, коли відвів ту руку своєю. Не забувайте, я був молодий, а рука, що торкнулася мене, була рукою жінки!

— Ви обіцяєте?

— Так.

Одне слово! Коротке й звичне для кожного, повсякденне слово. Але я й нині тремчу, згадуючи його.

І ми разом попрямували до Лондона, я і жінка, чиє ім'я, чия вдача, чиї злигодні й плани й сама поява біля мене були незбагненною таємницею. Чи не сниться мені все це? Чи це я — Волтер Гартрайт? І це та сама звичайнісінька, нічим не примітна дорога, якою по неділях прогулюються лондонці? Невже тільки годину тому я покинув затишну, охайну материну оселю?

Я був надто схвильований, приголомшений, та ще й якась невиразна туга стискала серце, не давала заговорити до моєї дивної супутниці. Знов її голос перший порушив мовчанку.

— Хочу вас щось запитати, — зненацька озвалась вона. — Чи багато у вас у Лондоні знайомців?

— Так, багато.

— І титулованих осіб теж багато?

В запитанні звучала неприхована підозріливість. Я барився з відповіддю.

— Є й такі, — відказав я нарешті.

— А багато... — вона зупинилась і запитливо подивилася мені в обличчя. — Багато серед них баронетів?

Надто спантеличений, я відповів запитанням на запитання:

— Чому ви про це питаєте?

— Тому що сподіваюся, заради власного спокою, що з одним баронетом ви таки незнайомі.

— Ви назвете його мені?

— Я не можу... не смію... я сама не своя, коли його згадую! — заговорила вона голосно й гнівно і потрясла, мовби комусь погрожуючи, худим кулачком, а тоді раптом отямилась і додала, вже пошепки: — Скажіть мені, кого з них ви знаєте?

Щоб вона не хвилювалася через таку дрібницю, я назвав троє прізвищ: двох батьків родин, чиїх дочок я вчив малювати, й одного нежонатого, що якось узяв мене в плавання на свою яхту, аби я поробив для нього замальовки.

— Хвалити бога, ви не знаєте його, — сказала вона, полегшено зітхнувши. — А самі ви — титулована особа?

— Зовсім ні. Я простий учитель малювання.

Не встигла відповідь (не без домішки гіркоти, здається) злетіти з моїх вуст, як вона схопила мене за руку з квапливістю, притаманною всім її рухам.

— Не титулований! Проста людина! — повторила вона сама до себе. — То я можу довіритися йому!

Досі я, шкодуючи супутницю, стримував свою цікавість, але тепер вона взяла наді мною гору.

— Мабуть, ви маєте поважні підстави нарікати на деяких вельможних панів, — сказав я. — Напевне, баронет, якого ви не хочете назвати, заподіяв вам тяжке зло? Чи не через нього ви опинилися тут, одна, глупої ночі?

— Не питайте мене, не змушуйте говорити про це! — відказала вона. — Зараз я просто не можу про це. Мене жорстоко скривдили, заподіяли мені страшне зло. Будьте ще добріший, ніж ви є, — йдіть швидше й не говоріть до мене. Я так хочу заспокоїтись, коли б тільки заспокоїтись!

Ми знов заквапилися вперед, і близько півгодини жодне з нас не зронило й слова. Час від часу я лише крадькома позирав на супутницю. Вираз її обличчя не мінявся: міцно стулені губи, насуплені брови, напружений і водночас відсутній погляд, спрямований вдалину.

Завидніли перші будинки; ми підходили до нової методистської школи, коли обличчя її проясніло, й вона заговорила знов.

— Ви живете в Лондоні? — спитала вона.

— Так. — І, подумавши, що, може, вона розраховує на мою допомогу в майбутньому й що слід попередити її про мій від'їзд, я додав: — Але завтра я їду звідси на якийсь час. Поживу трохи в селі.

— Де це? — спитала вона. — Північ, південь?

— На півночі, Камберленд.

— Камберленд... — вона з ніжністю повторила цю назву. — Ох, і я залюбки поїхала б туди! Колись я була щаслива в Камберленді.

Я знову спробував підняти запону, що розділяла нас.

— Мабуть, ви народилися в чудовому озерному краї? — спитав я.

— Ні, — відповіла вона. — Народилась я в Гемпшірі, та колись ходила трохи до школи в Камберленді. Озера? Не пам'ятаю ніяких озер. Але там є село Ліммерідж і маєток Ліммерідж. Я б хотіла побачити їх знову.

Тепер настала моя черга зупинитись. Я так і завмер, вражений. Те, що моя дивна супутниця мимохіть згадала маєток містера Ферлі, просто приголомшило мене.

— Хтось гукав нас? — запитала вона, злякано оглядаючи дорогу в обох напрямках, щойно я зупинився.

— Ні, ні, але ви назвали Ліммерідж. Кілька днів тому я чув про нього від людей із Камберленду.

— Ах — не від моїх людей!.. Місіс Ферлі померла, й чоловік її теж. А їхня дочка, напевне, досі вийшла заміж і десь поїхала. Не знаю, хто тепер живе в Ліммеріджі. Я люблю всю цю родину, пам'ятаючи місіс Ферлі.

Здавалось, вона хоче ще щось додати, але в цей час ми вийшли до застави. Вона стисла мою руку, стривожено вдивляючись у ворота...

— Сторож не бачить нас? — запитала вона.

Але сторож не виглянув. Більш нікого не було поблизу, коли ми пройшли через ворота. Коли вона забачила попереду газові ліхтарі й будинки, то розхвилювалась, розтривожилася ще дужче.

— Ось і Лондон, — мовила вона. — Ви ніде не бачите кеба? Я стомилась. Мені страшно. Я хочу сісти в кеб і поїхати.

Я пояснив їй, що, коли дорогою нам не трапиться порожня коляса, то треба дійти до стоянки кебів, і спробував знов заговорити про Камберленд. Але намарне. Думка про те, щоб зачинитися в кебі й поїхати геть, цілком заволоділа нею. Ні про що інше вона не могла ні говорити, ні думати.

Ми небагато й пройшли, коли побачили кеб — він зупинився попереду, за кілька