Українська література » Сучасна проза » Дебілка - Вікторія Андрусів

Дебілка - Вікторія Андрусів

Читаємо онлайн Дебілка - Вікторія Андрусів
і де та розбишака?.. – То як вас звати, благородний рятівнику?..

Задумливо і трохи сумно дивився на мене власник стареньких «жигулів», допоки я, урочисто піднявши «келих», очікувала відповіді…

– Тоня, Тоня… А ти, як бач, зовсім не змінилася… Якою була «зірвиголовою», такою й залишилася, лишень життя тебе трохи приструнило… У таку в тебе були закохані усі пацани в класі, і я в тім числі… Пригадай но… Андрій… Андрій Яровий… Худорлявий незграбний хлопчисько, що готовий був за тебе і у вогонь, і у воду… Та де там… Ти на мене й уваги не звертала – я ж ледь сягав тобі до плеча…

Я вклякла на місці… Шампанське випаровувалось кудись із карколомною швидкістю, і неначе у прискореному перегляді відеофільму у моїй голові проносилися обличчя однокласників… Андрій Яровий… Андрій… Яровий… І лишень тоді, коли пам’ять спромоглася відновлювати знимки з випускного альбому, де на останній сторінці чорно-біліло невиразне, розгублене, ба, навіть трохи перелякане обличчя хлопчака, чиї обриси тепер ледь вгадувались у мужніх і виразних рисах, я полегшено ляснула себе по чолі:

– Ну звісно!!! Андрій Яровий!!! Як же я відразу не здогадалася!!! Це ж ти мені підсовував у кишеню курточки записки з зізнанням у коханні!!! А я врешті вирахувала, хто є автором, за почерком у зошиті з української!!! А ти опісля тиждень в школі не з’являвся, соромлячись, і лишень я знала таємну причину твого «занедужання»!!! Чому ж ти відразу не зізнався, щойно я в машину сіла?!! Ну ти даєш!!! Диваком був, диваком і залишився!!!

– Я відразу тебе впізнав, хотів пересвідчитись… А от коли про шампанське натякнув (пригадай но, як на випускний ти дременула з хлопцями на дах шістнадцятиповерхівки!!! Тебе серед всіх дівчат одну взяли, бо довіряли – знали, що не «здаш»), оченята заблищали, голос заграв… Тоді останній сумнів розвіявся… Що й казати, я завжди тобою захоплювався, шкода, що ти мене не помічала…

Моя рука досі лежала у нього на плечі, і я густо почервоніла. (Що це мені в голову гримнуло – залицятися до одруженого чоловіка… Тепла забажалося, ласки… Зовсім з глузду з’їхала – що він тепер думатиме про мене… Ото вже ганьби набралася…) Рука непомітно ковзнула назад на прикрите пальтом коліно…

– Ти, Андрію, той… вибач мене… аби не склалося у тебе враження…

– Тонь, облиш, ну що ти… Я відразу помітив, що ти чимось розчулена, а негаразди в особистому – це тимчасово, до них треба по-філософськи відноситись, як я, прикладом… Ти ж у нас – вояка, Тонь!!! То що, п’ємо на «брудершафт»?.. Якщо ти пригадуєш, там, на даху багатоповерхівки, до мене справа не дійшла – шампанське несподівано скінчилося, і хлопці, як завжди, з мене глузували – посміховисько, та й годі… А зараз ось ми з тобою наздогнали втрачене… Будьмо…

І ми, перечепивши одне одного через лікоть, сплівшись руками, мов щупальцями восьминога, що томився у шкільному тераріумі, перехилили у себе вмістиме пластикових горняток…

– А що, у тебе й справді дружина – отака горгона?

– Що тобі сказати… Я вже звик… Яка б не була, та все ж своє, рідне… Та й дітей двійко мені вродила – хлопчика й дівчинку… Славні такі… Завітаєш якось до нас у гості, сама побачиш… У нашому районі мало хто з однокашок залишився: хтось одружився і поміняв помешкання, а хтось взагалі виїхав з міста… Хотіли було влаштувати якось вечір випускників, та коли кинулись на пошуки, зрозуміли – годі зібрати усіх докупи… А ти не сумуй… Як мама остаточно допече і буде зовсім нестерпно – забігай до нас увечері на чай, і зовсім необов’язково у школі до ночі засиджуватись…

Я вдячно потиснула йому руку:

– Як все-таки класно, що ми зустрілися… Жити в одному районі і не бачитись роками – це злочин… І дякую, що ти мене підвіз… Адже, коли ти зупинився, ти ще не знав, кого підбираєш, і зробив це не тому, що ми разом по дахах вештали і з уроків утікали… Зробив це тому, що ти є просто хороша людина… І де мої очі дівочі були, Андрійку?

Ми розсміялися, а вже за мить він заводив двигун.

– Дружині привіт, – махала я йому вслід.

– А ти мамі обов’язково скажи, кого зустріла… Покажи їй у альбомі мою фотку… У людей її покоління зазвичай феноменальна пам’ять!!! Вона, без сумніву, мене пригадає!!!

…Я стояла поруч власного під’їзду не в змозі отямитись… Незбагненне тепло і задоволення розливалося тілом, і я напрочуд ясно усвідомлювала, що це не шампанське, а зовсім інше, щось таке незбагненне, чому немає назви, а лишень відчуття затишку, що вміють залишати по собі винятково рідкісні й позитивні люди… Навіть мамина в’їдливість і дошкуляння не здавались наразі нестерпними, треба ж бо по-філософськи ставитися до сімейних негараздів, як сказав Андрій… Крок за кроком я долала сходи догори, і єдине, що засмучувало і не змивало осад з душі, – це моя рука, начебто мимохідь, недбало, проте вульгарно й красномовно закинута на Андрієве плече – єдиний доказ злочинності моїх намірів, думок бо насправді прочитати він не міг… Рука по-зрадницьки пекла, немов у покарання за те, що наважилась посягнути на чуже, і лишень діставшись до потрібного поверху, я знайшлася, як її остудити – холодною металевою клямкою на дверях квартири… Ще ніколи не було мені так весело й безтурботно повертатися додому… сперлася на задвірок, шукаючи у сумочці ключі, а у голові гуляла за вітром глузлива розбишакувата думка: «Правду мама казала… Ну хіба ж я після цього не дебілка?..»

ВОНИ

…Вони нагадували двох змасакрованих псів, що прилягли, аби зализати рани… Їм не заважало навіть те, що кімната була цілком вистиглою, бо ж для того, аби підкинути древце у залізну пащеку грубки, треба було бодай комусь встати з ліжка, а, отже, відліпитися одне від одного… Це було нереально…

– Ти не змерзла?..

– Ні… – відповідала вона. – А ти?..

– Звісно, ні… Мені не звикати… – казав він, і щільніше тулився до неї.

Вони зналися всього дві години, проте ті години були для них важливішими за вічність…

– Мені здається, наче ми знаємось вже сто років… Здебільшого буває навпаки: знаєш людину сто років, а соромишся, наче побачив її вперше і вона тобі цілком чужа… Ти – зовсім інша… Рідна… Добре, що ми зустрілися…

– Справді добре, хоч світ такий великий, що знайтися спорідненим душам майже неможливо… Невже так буває?.. – вона обережно обвивала дрібною, майже невагомою ніжкою його нашрубовані залізом по операції ноги…

– Сама бачиш… Буває… Отже,

Відгуки про книгу Дебілка - Вікторія Андрусів (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: