Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– На чиє бажання йду я? – спитала я.

– Розуміється, що на бажання тітки й вуйка! Вони мають з тобою добрі заміри, та лише ти, бач, якась така нещасна!

Я усміхнулася гірким сміхом.

Угадала!..

. . .….

Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволі відразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Він стояв при дверях салону з кількома панами й розмовляв. Переходячи попри нього, я почула його погляд на собі. Опісля ми гляділи посполу на себе, його погляд вражав мене, а, як мені здається, мій його. Ми мовби боялися себе. Він гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обі були нерозлучимі. Його лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз здавалося мені, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрітилася з його поглядом. Перелякана тим, відвернула я очі в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям.

Помимо музики й танців, помимо бесіди з різними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибині серця немов боліло мене, що він не зблизився до мене ані одним кроком.

– Які ви нині гарні! – сказала мені раз тихесенько панна Марія. – Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такі втомлені й сумні? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь.

Вона всміхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.

– Мені всі байдужі, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.

– А з ним гуляли ви? – спитала нараз живо, мов пригадувала собі щось.

– З ким?

– З Орядином.

– Hi.

– Ax! Так пождіть, я познайомлю вас з ним зараз. – Вона й встала, щоби підійти до нього. Він саме в цій хвилі стояв нахилений до Зоні і слухав уважно, що вона йому говорила.

– Панно Маріє, ні! – кликнула я стиха.

Вона подивилася, зчудована, на мене.

– Оставте, прошу! – просила я її з притиском.

Вона дивилася хвилину мовчки на мене.

– Які ви горді! – відповіла опісля. – Ви хотіли би, щоби він сам прийшов.

– Сам.

– Але ж бо ви не знаєте, який він не раз несміливий.

– Я не знаю, але дайте спокій.

І вона дала спокій, він не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення…

Я дивлюся кожним разом за ним, коли переходить попри наш дім. А йде він звичайно між п'ятою й шостою вечором. Недавно казала тітка відчинити одно фронтове вікно; я відчиняю, а він наче з землі виріс – надійшов! Як же я сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але він поздоровив мене. Мені здалося, що, здоровлячи, спаленів. Впрочім, справді не знаю. Мені самій зробилося гаряче, мов полум'ям обдало лице, і я сама змішалась. Тепер відступаю вже від вікна, коли бачу, що він іде. Він не сміє мене видіти. Не сміє!

Оногди, вже по тім поздоровленню, замітила я, як він, переходячи попри наш дім, повернув ледве-ледве замітно голову легесенько саме до того вікна, де я тоді стояла.

Пощо він мене здоровив? Адже ми собі незнайомі, а то й зовсім незнайомі…

Одна наша знайома, вдовиця по якімсь судді, оповідала тітці, що Орядин – дитя «любові» якоїсь своячки надлісничого, доньки українського православного священика, й якогось музиканта.

– Але не думайте, дорога пані професорова, – оповідала вона, – що він був з тих славних угорських циганів-музикантів, межи котрими стрічається не раз справжніх князів щодо багатства! О ні! Він був український циган і походив з Глиниці. Це сільце на Буковині вам звісне, там більше циганів, як мужиків. Українських циганів, пані професорова, на те кладіть увагу! Граючи, видобувся він на капельмейстра глиницької банди[14], а що був добрим українцем, то її батько, священик, приймав його з патріотизму частіше в себе і з часом, дорога пані, з часом… – Тут вона урвала, закінчивши оповідання злобним, придавленим сміхом…

Не знаю, з якої причини прокинулося в моїм серці чувство ненависті супроти оповідаючої вдовиці. її вважали всі знайомі доброю жінкою. Вона, може, й була справді доброю, та я почула нараз ненависть до неї. її спосіб оповідання викликав в мені жаль до неї, чого я їй ніколи не забуду.

– В цигані! Поміркуйте лише собі, дорога пані професорова, в простім якімсь музиканті! Таже я би… Матінко Божа!.. І то, бачите, – говорила вона дальше, – донька чесних людей, донька священика! О неї мав старатися[15] якийсь заможний купець, але вона про нього й чути не хотіла. Вкінці був він ще настільки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о руку доньки. Тоді мала збутися страшна сцена. Одні оповідали, що проступника вигнали-таки зараз кудись, другі, що мати вступалася дуже за донькою і що він з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитині життя. Інші кажуть, що вона його сама просила покинути її, а потім і отруїлася сірниками. Ат! хто їх там знає, де правда? Вона була ще дуже молода. Мала ледве дев'ятнадцять років. Боже, Боже! – додала згодом згірдливо, – таке молоде, а вже таке зіпсоване! Хто знає, що з неї було би ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому кінець.

– А чиє ж він ім'я має? – спитала тітка цікаво.

– Таже бачите: ім'я батечка свого гідного.

– Отже, мусили-таки побратися?

– А бог їх там знає! Щодо мене, то я гадаю, що справді побралися й що вона його опісля просила покинути її, а сама взяла та й отруїлася сірниками. Це, бачите, я тому так думаю, що він зараз по її смерті кудись забрався. Без причини був би не забирався.

– Та куди забрався? – спитала тітка.

– Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що він зібрав собі нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.

– І не вернувся вже?

– Не вернувся до нинішньої днини.

– А дитина?

– Дитина росла коло діда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездітний мужик —

ґазда, наперся взяти дитину за свою. А надлісничий, свояк небіжки, і собі намігся взяти хлопця. «Воно, – казав, – мені ближче, як тобі. Врешті ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише ґазду; ну, а мені, може, Бог допоможе вивести його на щось ліпше, як на простого ґазду». Той собі, а цей собі! Брат музиканта, розказують, був тоді дуже лютий. «Тобі, – каже, – сиротинського гроша забажається, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цілий повіт знає, який ти захланний! Ти виховаєш його так, що він буде своєї родини соромитися, що буде так само кров з мужиків ссати, як ти і тобі подібні. А я не так хотів його