Диво - Павло Архипович Загребельний
— Ага,— відповідав йому Сивоок,— а коли на холодну погоду я роздягнений?
— Про тебе не йдеться. Не тобі слугує високе вміння, а богам. Бо й що ти є? Нікчемність! Пам’ятай, завжди було й буде так: люди роблять, а слава — богові.
Питати Агапіта, чому він забирав собі не лише славу, а ще й гроші за їхню роботу, не хотілося. Той знайде відповідь. Прикличе до свого палацика на Влахернах, посадовить на цілий день перед гарно переписаною і оздобленою Біблією, примусить читати апостольські послання або знов же цей остогидлий псалтир. А що з цього? Знатимеш ти чи ні, чи Єва мала пуп і чи міг заговорити змій-спокусник, і що слово «олива» повторюється в Святому письмі двісті разів,— від цього ще не станеш добрим художником. І справ земних не полагодиш читанням цієї великої, гарно складеної та водночас і неймовірно заплутаної священної книги. На небі — висхлі, благосні святі великомученики, а на землі — клубовиська дияволів, відьомський шабаш зрад, отруєнь, убивств, підлоти. Як це все сполучити? І чи можна це поєднати?
— О темний антропосе,— казав Агапіт,— пам’ятай, що двісті літ тому Нікейський собор постановив: мистецтво належить художникові, але композиція — святим отцям. А що є композиція? Композиція — це метод, завдяки якому елементи предметів і елементи простору складаються в творимому в одне ціле. Виразність передається через постаті, постаті розкладаються на члени, члени — на поверхні, що сполучаються, мов грані діаманта, однак без притаманного йому природного холоду. Тому в роботі важить тільки проведення пензлем по дошці або стіні. Воно може бути погане або гарне.
Це Сивоок затямив ще з дня своєї появи у Агапіта. Коли подавав камінь на спорудженні монастиря. Коли стругав дошки для ікон. Коли різав кітних овець, навчаючись по виду визначати, яке ягня носить в своїй утробі. Бо коли ще тільки зародок, то шкіра його занадто ніжна, щоб з неї вийшов пергамен.
Переношене ягня дає пергамен занадто цупкий, і книга з нього не годиться для продажу людям знатним, а простий люд, як відомо, книг не купує, бо неспроможен. А писання ікон? Це не те, що башлувати ненароджених ягнят для пергамену. Вистругати дошку з негниючого кипарисового дерева або з світлої, такої милої серцю Сивоока липи — то був тільки початок. Далі та дошка обходила кількох умільців, кожен з яких досконало володів своєю частиною роботи, і Сивоок з часом теж пройшов усі ті роботи, повторюючи шлях виструганих ним у свій час дощок.
Поверхня дошки левкасилася, тобто покривалася білилом, а вже на залевкашену поверхню наносився малюнок майбутньої ікони. Так робилося й з фресками, тільки контури майбутньої фрески прокреслювалися чим-небудь гострим по свіжій штукатурці (Сивоок згодом писав без прорисі, одних дивуючи, а других дратуючи легкістю своєї руки). Малюнок робив «знаменщик» пензлем або припорохом і закріпляв графйою. Тло найчастіше було золоте, але золото не наносилося просто на грунт, а спершу покривали грунт поліментом. Полімент готували з тонко натертої червоної фарби, висушеної й розведеної на протухлому яєчному білкові з оцтом. Полімент надавав позолоті червоності, а щоб золото мало справжній блиск, його ще полірували собачим зубом або агатом.
Тільки після цієї підготовки іконописець-доличник красками, розведеними на яєчному жовтку з квасом, писав одяг, палати, дерева, трави. Після доличника брався личник, який писав обличчя і оголені частини тіла. Це вимагало найбільшого вміння. Існувала точна послідовність роботи личника.
Передовсім була санкир — тобто накладання підмальовок змішаною краскою з вохри, умбри й сажі. Далі художник робив «опис» сажею, намічаючи контур, а білилами наносив «движки» для означення рис обличчя. Після цього починалося вохріння трьома плав’ями, тобто розведеною до прозорості краскою тричі підряд наводили малюнок, досягаючи дивної ніжності, особливого внутрішнього світіння красок. Перша плав наводилася світлою санкир’ю. Нею поправлялися випуклі місця на обличчі: ніс, вилиці. Другою наводився рум’янець. Третьою «підбивали», тобто об’єднували попередні плави. Після цього йшла «сплавка» — тон, що об’єднував усі попередні тони так, що вони пронизували один одного.
І поки ти засвоював усю цю складність прийомів, невпинно вдосконалюючись у своєму вмінні, Агапіт привчав тебе до думки, що мистецтво — звичайне ремесло, яке робиться щоденними людськими користями й потребами.
«Як же так? — думав Сивоок.— Адже це існує поза всім! Ні з чого з’являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого проведення пензлем? Вкладати треба ціле своє серце, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим — ось справжнє мистецтво!»
Однак розумів, що про таке нікому не скажеш, тут можна відчувати самому, а хто не відчуває, того не переконаєш ніяким буєслів’ям, тільки накличеш на себе глузування.
Гієрон у великій таємниці розповідав Сивоокові про існування єнохів — темних книг, у яких заховано багато мудрості, неприступної ні ромеям, ні агарянам, нікому в світі. Книги ті знищувано жорстоко й послідовно вже тисячу років, але однаково знищити їх усі не вдається, бо вони живуть у людях, книги можуть бути знищені лише разом з усіма людьми, а це — неможливо. В тих книгах є й про художників. Не так, як у Арістотеля. Арістотель просто перелічував складники художницького вміння, як то робить їхній Агапіт. Темні книги пов’язують діяльність художника з існуванням самої матерії. Матерія виникає внаслідок випромінюваного богом світла на його найвіддаленішій межі. Вона сама є не що інше, як те згасле світло. Займаючи найнижчу область світу, що зветься Асіа, вона являє собою, як згасле світло, область пітьми. Отже, світло є добро, а матерія — це принцип і сфера зла. В мороці живуть усі злі духи і їхні владики. Отож роль художника — затримати світло в матерії, бодай залишки світла. Художник вище бога і законів природи: він створює новий світ вже після сотворіння його богом!
Докучав їм нездоровий південний вітер. Розносив над усім городом сморід нечистот, які звалювалися на вузьких бокових вуличках і в глухих закутках попід мурами, запах морської гнилі з Пропонтиди, ледь чутні аромати далеких південних країн: квіти, прянощі, засмаглі пружнотілі жінки, неземні плоди. І всі поступово шаліли від того вітру, голоси ставали роздратовані, рухи різкі, все валилося з рук, переплутувалися краски, не туди ставилися кубики смальти, і доводилося розруйновувати щойно викладений шматок мусії; хтось
