Диво - Павло Архипович Загребельний
Але не міг збагнути Сивоок, як можна горіти талановитістю в очах і на обличчі й водночас бути лицеміром, готовим підкорятися незаперечно всім догмам, всім повелінням, всім змінам віри, аби лиш йому дали змогу жити, а отже — творити. Бо, мовляв, хитрощі — теж сила віща. А що він витворить із душею пристосуванця, блазня можновладних, скомороха для чужих настроїв? Ще не міг простити Сивоок Агапітові його жорстокого самолюбства. Може, художник і повинен бути самолюбом, щоб утвердитися в своєму таланті, але утверджуватися за рахунок інших, топтати інших — аби лиш возвеличитися самому? Або: як можна сполучати в собі легендарну просто ледачість і вогонь обдаровання, барложитися цілими днями в постелі, мати сонну мармизу, засняділі очі і зберігати в глибинах душі такий вогонь натхнення, якого не знайдеш ні в кого? Чудасія!
Агапіт нагадував ситу й самовдоволену Візантію, де благодать божа зійшла з небес і блукає поміж людьми, і вже хто її впіймає, то триматиме міцно, попри всі спроби відібрати для інших. На Агапіта благодать упала в його здібностях, і він цупко тримався за дане йому вищою силою так само, як трималася ромейська держава за всі свої привілеї й права, встановлені нею самою.
Заняття художніми ремеслами регульовано надзвичайно суворо. У «Книзі єпарха»*91 тільки майстрам золотих справ, скажімо, присвячувалося дванадцять параграфів. Не міг ти стати мозаїчистом чи золотковцем тільки тому, що володів умінням: це ще слід було довести. Тільки член золотницького єснафа*92 допускався до ремесла, а щоб вступити до єснафа, вимагалася запорука п’яти відомих єснафліїв. Умілець міг працювати тільки в ергастерії, ні в якому разі — вдома. Вживати мав тільки благородні метали, на яких стояло службове тавро. На випадок порушення цього правила винного бичували і карали на один фунт золота. Якщо ж хтось наважувався вживати благородного металу з сторонніми домішками, то йому відтинано руку. Окрім предметів для власного споживання, художник мав право купувати тільки необхідне йому для роботи, але не для перепродажу. Окрім того, не мав права набувати матеріалів для роботи від жінок, а також, під загрозою негайної конфіскації всього майна, будь-чого з церковної власності.
Закони були жорстокі й несхитні, як і церковні канони, що повелівали малювати одних святих у хітонах, інших — у стихарях, третіх — у скарамангіях і лорах, і для кожного була своя барва, і своя постава, і все це було наперед задане, навіки закостеніле, хизувалося своєю незмінністю, своєю несхожістю на те, що було, і, може, на те, що десь буде, хоч ромейське мистецтво й не допускало можливості, щоб десь щось з’явилося, окрім нього, бо ж вони — вершина всього сущого, вони просвітили всіх варварів: усі були дикі, а ромеї принесли їм Христа, і його вчення, і його храми, і його закони.
Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, а хтось приходив і просвіщав їх. І ті племена Малої Азії, що будували кораблі, визначили хід небесних світил, відкрили заблуканиці,*93 були дикі, а прийшли ассірійці, і їх просвітили.
І ті, хто населяв Єгипет, були дикі, а фараони їх просвітили й примусили будувати для себе камінні гробниці.
І етруски були дикі, а римляни їх просвітили, укравши в них і жон, і мистецтво, і городи.
Чи то не велика брехня історії? Може, під тиском примітивних головорізів згинули безцінні скарби людського духу, а нащадкам лишилася тільки хвала й слава, якою оточили себе завойовники; що ж було колись, так ніхто й не знає.
Хто були ті люди, що пиляли над Нілом твердий камінь Мокатама, тягали його через ріку і складали в рукотворні гори-піраміди? Може, то їхній відчай, і їхнє горе, і їхня пам’ять на землі — оті піраміди? Може, то знак наступним поколінням, які повинні відчитати все, сховане в строгих лініях поставлених на краю пустині мовчазних кам’яних гробниць?
Ніхто не знає. Так через тисячу років говоритимуть і про його землю. Зберуть цілі сховища з грецьких книг, напишуть ще тисячі своїх книг, так наче від кількості книг залежить кількість правд. Правд завжди буде мало і для їхнього затямлення й висвітлення треба дуже мало книг і писань. Може, десь нині останній на його землі мудрець, такий як дід Родим, збирає дбайливо скарб берестяних грамот і збитків, списаних старовинним письмом русів, де перша літера була П — поле, правда, путь, а може, перша літера була Ж — життя, жито — і мала кшталт предивного еліпса, як зернина, як сонце, як місяць, як дитяче личко або жіноче око? Але все буде понищено й попалено на догоду новому богу, як спалено перед очима в Сивоока Радогость з його небаченим храмом, з провіщалкою Звениславою, з Ягодою, людьми, які не покорилися. І тепер плодяться там молитви, псалми, апокрифи. А що додалося? Сонце так само сходить і заходить, і трава росте, і листя шелестить, і звір спішить до водопою, і мати годує дитя…
Але люди обростатимуть невпинно новими речами, новими предметами, нав’язаними їм чужою волею, встановленими кимось угорі невідомо навіщо, люди задихатимуться від тих предметів, самі перетворяться на предмети бездушні й скам’янілі, як ті жінки Содома і Гоморри — на соляні стовпи. Речі знищать колись людину. Поки їх мало — людина їх любить, прикрашає, вони слугують людині й не заважають, а, навпаки, помагають жити. Потім їх стає надмірно багато. Робити речі не стає часу. Прикрашати — й поготів. Мистецтво зникає. Воно відходить на узбіччя, в глибини минулого, а з ним відходить і час, і людина лишається самотня на березі океану вічності, і гори непотрібних, безглуздих речей громадяться навколо неї.
Такою видавалася Сивоокові Візантія після чарівної простоти лісових озер і зелених піль з соковитим житом і співом птаха в небесних безвістях над рідною землею.
Волю могло дати саме тільки мистецтво, але й тут заковували його в залізні регули обмежень.
— Головне,— казав йому Агапіт,— це загнуздати в догмати віри твою дику варварську душу. Бог ловить тебе на барву, а ти повинен навчитися вловлювати в барві бога. Уникай у мистецтві всього, що в житті не є прекрасне, бо тоді природу можеш представити зогидженою, а ти
