Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

Бій тривав півгодини, не більше. Коли з противником було покінчено, "батько" наказав трупи червоних постягувати в одне місце й вивезти за село у балку та й продовжувати спати. Сам теж пішов до хати, тим більше, що Галина, котра також допомагала чоловікові розправитися з червоноармійцями, наполегливо вимагала від Нестора, щоб той ішов з морозу у тепле приміщення. Вже коли збирався гасити лампу, у хату ввійшов Задов й вигукнув своїм баским голосом:

— "Батьку"! Щоб я отак опинився в Одесі, як ти отими останніми пострілами у спину здорованю вбив... — тут Льова зробив велику паузу. — Ану, вгадай кого? — Задов тихо засміявся.

— Ну, кажи... Бо спати пора.

— Командира чотирнадцятої кавалерійської дивізії Червоної армії Олександра Пархоменка[90].

— Я вбив Пархоменка?! — в голосі "батька" — і подив, і смуток, і навіть розпач.

— Так, "батьку". При ньому всі документи дивізії. І ще одне, "батьку"...

— Кажи.

— Захоплені в полон червоноармійці запевняють, що всі інші, вбиті нами у цій сутичці, були командирами особливої групи призначення для знешкодження Махна.

— Тоді не скидайте їх у яр, а поховайте у братській могилі за селом. А де поділи труп Пархоменка?

— Тут, при дорозі, лежить.

Махно накинув шубу, надів шапку і вийшов на вулицю. Нагнувся над трупом.

— Освітіть його! — наказав повстанцям, що зібралися. — Ми ж добре знайомі, ще з Єлизаветградщини.

Махно придивився до вбитого.

— Так, це справді Пархоменко, — сказав він. — Як жаль!.. А втім, це розплата йому за нашого Максюту.[91] — Нестор підвівся, побачив Івана Негребицького, котрий стояв поряд.

— Ваню, я вбив жорстокого, але талановитого народного полководця, нашого земляка... Випадково вбив... Ніч, бачиш, яка?! Хурделить. Хіба видно, в кого стріляєш? Ледь своїх не перестріляли. Такого воїна, як Пархоменко, потрібно ховати з великими почестями. А в нас на це немає ані часу, ані можливостей. Вони наших мертвих командирів скидають у ями, як дохлих собак. Та не опустимося ми до їхнього більшовицько-тваринного уявлення про людяність і порядність... Ти, Ваню, бери із собою ще кількох повстанців, покладіть тіло комдива на воза і доставте його в Луганськ або до Катеринослава. Десь там нібито його сім'я. Вислови їй мої особисті співчуття.

— А де ж ти будеш, "батьку"? Де я тебе знайду потім?

— Знайдеш по сліду. Там, де я пройду з хлопцями, виростуть золоті верби. Ось по них і знайдеш, якщо буде таке бажання.

Махно з опущеною головою пішов до хати.

...Не передбачуваний ніким "батько" був надто передбачуваним сам для себе. Він зрозумів, що червоні натрапили на його слід, і тепер іти йому далі на північ — рівнозначно самогубству. А тому він різко поміняв свій курс — і пішов (ніхто не спрогнозував би куди) на південь, туди, звідки його вигнали і де його аж ніяк не чекали. Весною він уже знову був на Катеринославщині. На цьому шляху він втратив у битві з червоними загонами багатьох своїх побратимів. Убитий на Полтавщині у січні 1921 року його ад'ютант і один із самовідданих бійців "Чорної сотні" Григорій Василевський, тоді ж загинув і командир першої кавалерійської групи махновців, герой битви з Врангелем за Крим Олексій Марченко, у лютому 1921 року убитий командир особливого кавалерійського полку Гаврило Троян... Скількох уже їх немає!.. Пухом земля їм... Чи згадає їх хтось колись — цих мужніх борців за волю селянства — добрим словом?..

А в бою, що стався під Кобеляками на Полтавщині із загоном червоних козаків під проводом Юрія Коцюбинського і Примакова, ледь не загинув і сам "батько"... Можна було цього бою не затівати, обійти червоних манівцями. Тим більше, що ворожих сил було втричі більше, ніж повстанців. Проте, коли Махно дізнався, що попереду в нього Коцюбинський-Примаков, враз прокинулося в "батька" почуття помсти за смерть студентів під Крутами, де червоні козаки безжально вбивали своїх же, українських хлопців. Не забув Нестор,