Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

— Який телепень вас тут поставив?

— Та поставив...

— Навіщо?

— Махна висматріваєм. Гаварять: вот-вот появица.

— Так не тут же, дурні псковскіє. Я зараз своїм загоном займу он той лісок, що у вас за спиною. А ви повертайтеся до мене обличчям, і коли я Махна пожену, то ви підсобіть мені, так би мовити, з тилу. Зрозумів, Чернов?

— Так точно-с, товариш Котовський.

— Ну й слава Богу. А тепер дай коридор моєму війську. Та ширший, бо час не жде. Ось-ось має з'явитися тут Махно.

Чернов негайно виконав вказівку Сашка Котовського і той, прощаючись зі псковичем, бадьоро сказав:

— Як побачиш Єгорова, передай йому від мене більшовицький привіт... І до скорої зустрічі.

Махновці благополучно вискочили з того чортового урочища, у якому рівно через 20 років — у червні 1941-го — опинилася багатотисячна Червона армія під командуванням полководців Кирпоноса і Баграмяна і вся полягла, не зумівши обдурити, як Махно, свого ворога — німецьких фашистів.

А тим часом Нестор продовжував "гуляти" по невільній Україні, знищуючи більшовицькі полки й дивізії. Вирвавшись з Шумейкових лісів у засніжене поле, махновці довго кружляли всякими перелісками, щоб надійніше загубитися у просторі, добре, що лапатий сніг начисто замітав їхні сліди. І коли відчули, що за ними немає ніякої погоні, зупинилися на нічліг в селі Бузівка. То було вже 3 січня 1921 року. Сипав густий безвітряний сніг. Повітря чисте, без запаху пороху і смерті. Дихаєш — і жити хочеться. А нормально жити за тієї революції було неможливо. І все-таки потрібно дати людям хоч день-два належного спочину. А там, якщо буде все гаразд, то нехай і повстанці зустрінуть у домашній (не в степу) обстановці Різдво Христове. Бо Новий, 1921 рік, не святкували, а відмучились у полтавському полі, на хурделиці.

Махно розпорядився усім поквапитися, зайняти селянські хати, помитися у теплій воді, дозволив за вечерею пропустити по сто грамів спирту. Для цього підкликав до себе начальника постачання армії Григорія Серьогіна[88] і наказав йому видати кожному повстанцю необхідну кількість спирту, брусок мила, м'ясо, сало і хліб. Коли Серьогін пішов виконувати завдання, погукав Дерменжі[89] та Григорія Василевського.

— Виставте надійні пости навколо села і в селі, по черзі перевіряйте їх, — розпорядився Нестор.

— Не хвилюйся, "батьку". Все буде гаразд. Спокійно лікуйся.

Це вони нагадали отаманові про його останнє поранення у праву руку позавчора в сутичці із загоном Червоних козаків. Рана, як на Махна, дріб'язкова — куля вирвала шмат м'якої частини руки, кістки не зачепила. Але Нестор уже не міг міцно тримати шаблю у правій руці, а тим більше рубати нею.

У Вузівці "батько" зайняв крайню хату під бляхою — жив у ній якийсь куркуль — і Галина, як тільки зняла верхній одяг, відразу ж заходилася біля пораненої руки Нестора. Лягли спати десь опівночі. А невдовзі у світлицю, де спали Нестор і Галина, влетів без стуку Сашко Нетреба і загорлав:

— "Батьку"! Вставай, на нас напали червоні! Василевський і Дерменжі вже рубаються з ними на вулиці біля нашої хати. Вдовиченко підняв своїх азовців.

Махно не розгублювався ніколи, ні за яких складних обставин. І тут діяв швидко, зосереджено і вміло: негайно натягнув штани-галіфе, взувся у чоботи, щоправда, босоніж, щоб було швидше, схопив у руки обидва свої маузери, які лежали під подушкою, і так, у білій натільній сорочці, миттєво вискочив у двір. Ішов сніг, навіть зривалася хурделиця, та "батько" вмить побачив на вулиці кілька чужих тачанок, кіннотників, котрі рубалися з махновцями. А втім, важко було зрозуміти, де свої, а де вороги. Бій усіх змішав у один великий клубок, чувся брязкіт щабель, лунали постріли з нагана та передсмертні зойки. "Батько" відрізняв своїх лише за зовнішніми ознаками — багатьох міг упізнати й на дотик, адже з'їв з ними за роки війни не один пуд солі.

Махно стріляв у ворогів із двох маузерів одночасно і не зробив жодного промаху. Стріляв зблизька і впритул. Коли розправився з групою, яка насідала на нього, враз помітив, що якийсь здоровило зростом у сажень і такими ж широкими плечима вихопив