Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Король підносить угору пергамент із підвішеною печаткою й простягає до адмірала, але ще не так низько, щоб адмірал міг його взяти. Король оголошує всім:

— Я призначаю маркіза де ла Роша своїм генеральним намісником у краях — Канаді, Ньюфаундленді, Лабрадорі…

Він перелічує ще кілька назв. Мореплавцям вони знайомі, та й у місті останнім часом часто чули їх і могли прочитати на глобусах. Ті глобуси прикрашені зображеннями морських страховищ, божеств, німф, канібалів, заморських тварин — часом жахливих і неодмінно дивовижних. Казки завжди ваблять і чарують, і тому дехто серед люду наважується повірити королю й вирушити з його намісником у незнані краї. Ці люди тут, вони пропихаються наперед. Пропустіть! Нам треба до короля. А втім, душа в них утікає в п'яти — не через німф чи людожерів, а тому, що кожен крок наближає їх до трону.

А король уже сам спускається до них. Адміралові він просто запихає урочисту грамоту з призначенням за пазуху і цілує його в обидві щоки. І зразу опиняється серед добровольців-колоністів, що повірили йому, але, можливо, повмирають від скорбуту або опиняться на пустельних островах. Він голосно остерігає їх: іще є час повернутись додому. Та ніхто не вертається, принаймні в цю мить, бо тут промовляє король і кладе руку на плече тобі й мені.

Спочатку його остороги й щирі побажання ще чути й поза тим гуртом, до якого він замішався. А потім він стишує голос, і враз серед людей вибухають веселощі. Придворні перезираються. Хто ж не знає, як він це робить! Котрийсь юнак признався йому, що йде в подорож заради німф, а цей король уміє так змалювати їх йому, що в юнака очі загоряються. Веселість охоплює всіх. Дехто, набравшись відваги, мацає трон, вони хочуть на щастя доторкнутись до останньої з його сходинок хоч пальцями, як не сідницями. А тим часом король десь дівається.

Де він? Його починають шукати, розставлений у певному порядку двір перемішавсь як попало. Разом з королем десь поділись і герцогиня де Бофор та її високість сестра короля. Під тим місцем, де вона сиділа, бачать тільки пажа, і той у непохитній свідомості свого обов'язку тримає при боці важкий шолом короля, зроблений у подобі роззявленої левиної пащі. Його питають — він мовчить. Найцікавіший із придворних шепоче йому на вухо:

— Малий Сабле, та скажи ж! Він у художника нагорі? Навіть я не допильнував, тільки ти. Німий Гійоме! Чого мовчиш?

Паж насаджує цікавому шолом аж на очі й вуха.

Коли Анрі ввійшов до кімнатки нагорі, Пітер-Пауль Рубенс саме квапливо накладав фарби на свої чорно-білі начерки. То були якісь безладні плями — бо так і сонце кидало їх на картину в натурі, розтинаючи променями постаті й розтоплюючи всі чіткі обриси в мінливу гру світла. Художник зробив кілька різних ескізів: король на троні, король промовляє, король закликає свій народ, спускається з трону до людей. Зі своєї високої ніші художник бачив те, чого не розгледів більш ніхто: короля серед його мореплавців та майбутніх колоністів, лице в лице з ними, рука — на плечі в якогось юнака, що в захваті аж очі заплющив. Художник дозволив собі зовсім не звернути уваги на сміх, хоч як голосно він лунав. На обличчях людей, що обступали короля, був подив — декотрі аж роти порозтуляли.

Король справді міг викликати захват і подив — він упевнений, як мореплавець, що не відає катастроф; але уста скривлені від давньої рани ножем, а брови болісно зведені, й коло правої зміїться зморшка.

Анрі сказав:

— Такого там не було. І все ж це правдиве. Пане Рубенс, я покладу цей малюнок під замок і не дозволю вам зображувати мене так точно на картині. Не треба, щоб європейські двори знали мене таким.

— Величносте! Ті двори, що запрошують мене, отримують від мене те, чого вони бажають, — кожен тільки свою зовнішню подобу. Не всюди корисно вивертати нутро назовні.

Так безтурботно говорив молодий Рубенс. Ясним, чарівливим поглядом дивився він на цього великого короля, чий портрет уже намалював, але збирався ще відтворити його схожим до неправдоподібності.

Анрі:

— Ви хотіли зробити з мене сумну людину.

Рубенс:

— Не так, величносте. Улюбленця богів, які чимало залили йому сала за шкуру. І все ж уклали в його позначені багатьма знегодами риси свою власну, вічну веселість.

Анрі:

— Це ви при дворах навчилися так доладно говорити? Адже ви, фламандці, звичайно не швидкі на язик. Весела робота у вас, майстре. Ви бавитесь людьми, як хочете, правда ж? Малюєте їх з натури, такими, як вони здаються, але підмішуєте в портрет і того, що в них усередині. Ось у вас іще чоло гладеньке, борідка білява, а ви вже напам'ять знаєте, як ми всі збудовані. Я теж… коли був молодий, найдужче любив гортати анатомічний атлас.

Король виразним жестом показав, що він у своїх ділах керувався ретельним вивченням людської природи. Потім обидва замовкли. Вони стояли під вікном, з якого падало холодне світло. В кімнатці було порожньо — тільки стіл та малюнки на ньому. Вони не дивились ні на малюнки, ні один на одного.

Двері відчинились, і ввійшли герцогиня де Бофор та її високість сестра короля. Рyбенс уклонився, як справжній придворний. Коли входив король, він обійшовся без цього. Анрі відрекомендував його:

— Це пан Рубенс, він уже спізнав славу, а слава підносить митців вище за державців. Але пан Рубенс не впускав пензля, тому я не міг його підняти.

— Величносте! — сказала його сестра. — Нам кортить побачити ваш трон.

Художник, схилившись перед нею, відказав:

— Високосте, ви ж його знаєте краще за мене. Ви самі сиділи поряд короля.

За неї відповів Анрі:

— От бачте, пане Рубенс. Її високість повірить у вашу й мою велич тільки тоді, коли ви зобразите ту велич на картині.

Габрієль кінчиками двох пальців розсунула малюнки на столі. Її уваги не уникло те, що художник, побачивши на дверях її, перевернув і сховав один з аркушів. Тепер він пильно стежив за її пальцями, а сам думав: «Чи можна, щоб вона знайшла той малюнок? Обачніше було б лишити його для себе, усунути схожість і дати йому якусь назву з давніх легенд. Я з нього намалюю картину п'ять футів заввишки й чотири завширшки, то буде