Червоне і чорне - Стендаль
Жюльєн вкрив її поцілунками.
— А ти приходитимеш до мене щодня протягом цих двох місяців?
— Клянуся. Щодня, якщо мій чоловік не заборонить.
— Підписую! — скрикнув Жюльєн.— Як? Ти прощаєш мені! Невже це можливо?
Він стиснув її в обіймах, не тямлячи себе. Раптом вона тихенько скрикнула.
— Це нічого,— сказала вона,— ти зробив мені трохи боляче.
— Твоє плече,— скрикнув Жюльєн, розридавшись. Він трохи відсунувся і вкрив її руки жагучими цілунками.— Хто б міг сказати це тоді, коли я бачив тебе востаннє в твоїй кімнаті у Вер'єрі?
— А хто б міг подумати тоді, що я напишу панові де Ла-Молю того жахливого листа?
— Знай! Я завжди тебе кохав, я кохав тільки тебе.
— Невже це можливо? - скрикнула пані де Реналь, і тепер уже вона не тямила себе від радості, Вона припала до Жюльєна, що стояв перед нею на колінах, і вони довго мовчки плакали.
Ніколи за все своє життя Жульєн не переживав такої хвилини.
Минуло багато часу, перш ніж вони знову могли говориш.
— А ця молода жінка, пані Мішле,— сказала нарешті пані де Реналь,— або, вірніше, мадемуазель де Ла-Моль, бо я справді починаю вірити чуткам про цей дивовижний роман?
— Це тільки на перший погляд так,— відповів Жюльєн.—Вона моя дружина, але не кохана.
I вони обоє, раз у раз перебиваючи одне одного, стали розповідати про все, що відбулося з ними. Листа, написаного панові де Ла-Молю, склав молодий духівник пані де Реналь, а вона його лише переписала.
— Ось на який жах штовхнула мене релігія!—казала вона йому.— А я ж іще пом'якшила найжахливіші вирази в цьому листі.
Захват і радість Жюльєна доводили їй, що він усе їй прощає. Ніколи ще він не кохав її так безмежно.
— А проте я вважаю себе віруючою,— казала йому згодом пані де Реналь.— Я щиро вірю в бога і вірю — це було доведено мені, що мій гріх жахливий; але досить мені побачити тебе, навіть після того, як ти двічі вистрілив у мене з пістолета...
Тут Жюльєн, незважаючи на її опір, вкрив її поцілунками,
— Пусти, пусти,— продовжувала вона,— я хочу розібратися в цьому разом з тобою, я боюсь, що забуду...
Досить мені побачити тебе, як всяке почуття обов'язку в мене зникає: я вся — безмежна любов до тебе, ні, слово «любов» навіть занадто слабке. Я почуваю до тебе те, що мусила б почувати хіба що тільки до бога: тут усе — благоговіння, любов, покора... Справді, я не знаю, яке дивне почуття ти збуджуєш у мені; накажеш мені зарізати тюремника, і я зроблю цей злочин, і навіть подумати не встигну. Поясни мені це, перш ніж я піду від тебе; я хочу зрозуміти власне серце; бо через два місяці ми розлучимось... А втім, як знати, чи ми справді розлучимось? — сказала вона з усмішкою.
— Я зарікаюся свого слова, я не буду подавати апеляції,— вигукнув Жульєн, схоплюючись,— якщо ти зробиш спробу вкоротити собі життя чи зашкодити собі отрутою, ножем, пістолетом, вугіллям або яким іншим способом.
Обличчя пані де Реналь раптом змінилось; палка ніжність поступилася місцем глибокій задумливості.
— А що? Якби ми вмерли зараз? — спитала вона.
— Хто знає, що буде там, на тому світі? — відповів Жульєн.— Можливо, муки, а можливо, й зовсім нічого. Хіба ми не можемо блаженно прожити ці два місяці? Два місяці — як багато днів! Ніколи я не був такий щасливий.
— Ти ніколи не був такий щасливий?
— Ніколи,— радісно повторив Жюльєн,— кажу тобі щиро, як самому собі. Борони мене боже перебільшувати.
— Ну, раз ти так кажеш — твої слова для мене закон,— сказала вона, несміливо й скорботно всміхаючись.
— Так ось! Заприсягни своїм коханням до мене не робити замаху на своє життя ні прямо, ні посередньо... Подумай про те,— додав вінт— що ти повинна жити для мого сина; Матильда покине його на руки слуг, як тільки стане маркізою де Круазнуа.
— Присягаю,— холодно сказала вона,— але я хочу мати в руках твою апеляцію, написану й підписану твоєю рукою. Я сама піду до прокурора.
— Бережись, ти скомпрометуєш себе.
« Після того, як я прийшла до тебе у в'язницю, я зробилась навіки притчею во язицях у Безансоні, в цілому Франш-Конте,— мовила вона з глибоким смутком.— Межі суворої цнотливості порушені... Моя жіноча честь загублена; її правда, це заради тебе...
Вона говорила з таким сумом, що Жюльєн в пориві зовсім нового для нього солодкого почуття стиснув її в обіймах: це було не любовне сп'яніння, а безмежна вдячність. Він тільки тепер по-справжньому зрозумів, яку велику жертву вона принесла йому.
Якась милосердна душа повідомила, очевидно, пана де Реналя, що його дружина відвідує Жюльєна у в’язниці, бо через три дні він послав до неї карету з категоричним наказом негайно повернутись у Вер'ер.
Цією жорстокою розлукою почався важкий для Жюльєна день. Через дві три години його повідомили, що якийсь проноза піп, якому чомусь не вдалося примазатись до безансонським єзуїтів, зранку стоїть на вулиці перед брамою в'язниці. Йшов сильний дощ, і цей чоловік, очевидно, хотів розіграти з себе мученика. Жюльєн був у похмурому настрої, і це блазенство його дуже роздратувало.
Вранці він уже відмовився прийняти цього попа, але той, видно, вирішив за всяку ціну сповідати Жюльєна, щоб потім створити собі ім'я серед безансонських жінок через цікаві признання, які він, мовляв, почув від засудженого.
Він голосно заявив, що стоятиме день і ніч біля брами в'язниці.
— Бог послав мене, щоб зворушити серце цього відступника...
Простий народ, завжди жадібний до видовищ, починав збиратись навколо нього.
— Так, браття — волав він.— Я стоятиму тут день і ніч і не зійду з місця, скільки б не довелося мені вистояти днів і ночей. Дух святий говорив зі мною і сповістив мені повеління господнє — врятувати душу молодого Сореля. Приєднуйтесь до моїх молитов...— і таке інше, і таке інше.
Жюльєн відчував огиду до всіляких сцен і до всього, що могло привернути до нього увагу. Він уже подумав був, що настала слушна хвилина непомітно зникнути з цього світу, але в нього ще лишалася надія побачити пані де Реналь, він був закоханий шалено.
Брама в'язниці виходила на одну з найбільш
