Джерело - Айн Ренд

— Добре, то мені готувати гардероб для круїзу?

— Найбільше тобі личить зелений. На тлі моря він має чудовий вигляд. Мені подобається дивитися, як він відтіняє твоє волосся і твої руки.

Мені бракуватиме вигляду твоїх оголених рук на тлі зеленого шовку, тому що сьогодні ввечері ми бачимося востаннє.

Ії пальці на ніжці келиха не поворухнулися. Ніщо не свідчило, що сьогоднішній вечір стане останнім. Але вона знала: щоб покласти всьому край, йому вистачало цих слів. Усі Вайнендові жінки знали, що їм слід очікувати такого кінця і що це не обговорюється. Трохи помовчавши, вона запитала низьким голосом:

— Ґейле, яка причина?

— Очевидна.

Він сягнув до кишені та дістав діамантовий браслет. Прикраса спалахнула в полум'ї свічок холодним сяйвом: важкі ланки вільно звисали поміж його пальців. Він був не запакованим. Вайненд кинув браслет через стіл.

— На згадку, моя люба, — промовив він. — Значно цінніший за те, що він знаменує.

Браслет зачепив келих, і той дзеленькнув тонко та різко, неначе скло крикнуло замість жінки. Жінка натомість не мовила і слова. Він знав, що це жахливо, бо вона не належала до людей, яким у такі миті дарують такі подарунки, так само як усі попередні жінки; але й знав, що вона не відмовиться, як не відмовлялися інші.

— Дякую тобі, Ґейле, — сказала вона, защіпаючи браслет на зап'ястку і не підводячи погляду.

Згодом, коли вони пішли до вітальні, вона зупинилася і спрямувала свій погляд крізь довгі вії у темряву, туди, де починалися сходи до його спальні.

— Ґейле, дозволиш мені зробити це на згадку? — безживно запитала вона.

Він похитав головою і відповів:

— Насправді я мав такий намір, але я втомлений.

Коли вона пішла, він і далі стояв у вестибюлі, думаючи, що вона страждає. І це страждання зараз було справжнє, але за певний час для неї нереальним стане все, крім браслета. Він не міг пригадати, щоб колись така думка завдавала йому гіркоти. А стосовно того, що сталось увечері, він не відчував нічого, крім здивування, чому не зробив це давно.

Він вирушив до бібліотеки і просидів там кілька годин, читаючи. Потім раптово відклав книжку, без причини, посеред важливого речення. Він уже не мав бажання читати. Не мав бажання навіть докласти зусиль до цього.

Із ним нічого не сталося: події — це позитивна реальність, а жодна реальність ніколи не робила його безпорадним; одначе з'явився якийсь незбагненний негатив — наче все стерлося, залишаючи безсенсовну порожнечу, трохи непристойну, бо вона здавалася такою звичайною, такою нудною, мов убивця з наївною посмішкою.

Нічого не зникло — лише бажання; ні, більше за це, — зник сам корінь, бажання бажати. Він подумав, що людина, позбавлена зору, все-таки зберігає пам'ять про нього; але він чув про жахливішу сліпоту — коли центри мозку, відповідальні за контроль зору, зруйновано, людина втрачає навіть пам'ять про візуальне сприйняття.

Він відклав книжку і підвівся, не бажаючи залишатися на одному місці, але також і не відчував бажання піти звідси. Він подумав, що краще заснути. Було надто рано для нього. Але завтра він міг прокинутися раніше. Він пішов до спальні, помився під душем і вдягнув піжаму. Потім відчинив шухляду стола і побачив там пістолет. Це було миттєве впізнавання, раптовий спалах зацікавлення — і він його взяв.

Вайненд не злякався, коли подумав, що варто застрелитися, і це переконало його, що він мусить це зробити. Така думка здалася очевидною, наче аргумент, що не потребує перевірки. Наче снодійне.

Він стояв біля скляної стіни, ошелешений простотою цієї думки. Людина може перетворити на снодійне своє життя, але не свою смерть.

Він підійшов до ліжка, сів на нього, досі тримаючи пістолет у руці. «Людина, яка готується померти, — подумав він, — в останньому спалаху свідомості бачить усе своє життя. Я не бачу нічого. Але можу змусити себе це побачити. Я можу знову його пережити. Нехай це допоможе мені знайти або волю до життя, або причину, щоб вкоротити собі віку».

Дванадцятирічний Ґейл Вайненд стояв у темряві під зруйнованою стіною на узбережжі Гудзону, відкинувши назад руку зі стиснутим кулаком, та очікував.

Каміння під його ногами здіймалося до залишків рогу будинку; вціліла стіна ховала його від вулиці; з іншого боку не було нічого, крім похилого спуску до річки. Неосвітлена та необгороджена ділянка набережної лежала перед ним, його оточували похилені будинки та порожній простір неба, склади, прогнуті карнизи, що де-не-де звисали над зловісно освітленими вікнами.

За мить йому доведеться битися — і він знав, що це буде бійка за життя. Він стояв нерухомо. Кулак, відведений назад, здавалося, стискав невидимі дроти, що тягнулися до кожного важливого пункту в його довгов'язому кістлявому тілі під пошарпаними штанами та сорочкою, тягнулися до довгих набряклих сухожиль його голих рук, до натягнутих м'язів шиї. Ці дроти, здавалося, тремтіли; тіло залишалося непорушним. Він уподібнився до нового різновиду смертельної зброї; якщо доторкнутися пальцем до будь-якої частини його тіла, це спустило б гачок.

Він знав, що ватажок хлопчачої банди шукає його і що цей ватажок прийде не сам. Двоє хлопців, думав він, матимуть ножі; один із них уже колись убивав. Він чекав на них, а в його кишенях було порожньо. Він був наймолодшим членом банди і долучився до неї останнім. Ватажок вважав, що його слід провчити.

Усе почалося з ідеї пограбувати річкові баржі. Ватажок вирішив, що справу треба провернути вночі. Банда погодилася; всі, крім Ґейла Вайненда. Ґейл Вайненд пояснив, повільним і зневажливим голосом, що малі виродки, нижче по річці, спробували той самий фокус минулого тижня: шестеро членів банди опинилися в руках поліції, а двоє — на цвинтарі; пограбування слід учинити несподівано для всіх, на світанку. Банда його затюкала. Але це нічого не змінило. Ґейл Вайненд неохоче корився наказам. Він довіряв лише власним судженням. Отож ватажок вирішив залагодити справу раз і назавжди. Троє хлопців скрадалися тихо. Люди за тонкими стінами, що вони їх минали, не чули їхніх кроків. Ґейл Вайненд почув їх іще за квартал. Він не поворухнувся у своєму закутку, лише трохи міцніше стиснув кулаки.

Вистрибнув у слушний момент. Вистрибнув просто в простір, не думаючи, куди приземлиться, наче викинутий катапультою. Грудьми вдарився об голову одного ворога, животом — в другого, нога врізалася в груди третьому. Четверо покотилися. Коли троє підвели обличчя, Ґейла Вайненда було годі впізнати; вони бачили лише вихор, що завис у повітрі над ними, і щось виступало із цього вихору, завдаючи