Червоне і чорне - Стендаль
— Дозвольте мені сказати вам, — закінчив він після ще кількох підготовчих фраз, — що через п'ятнадцять років ваше кохання до мене здаватиметься вам безумством, хоч і прощенним, та все ж безумством…
Він раптом замовк і замислився. Знов його опанувала думка, що так обурила Матильду: «Мине п'ятнадцять років, і пані де Реналь палко любитиме мого сина, а ви забудете його».
ХL. СПОКІЙ
Саме тому, що тоді я був безумцем, я мудрий тепер. О ти, філософе, що не вмієш бачити нічого за межами одної миті, який бідний твій кругозір! Око твоє нездатне спостерігати потаємну роботу людських пристрастей.
Гете
Цю розмову урвав допит, а за ним нарада з адвокатом, якому був довірений захист Жюльєна. Такі хвилини були єдиною справжньою неприємністю в його теперішньому житті, сповненому безтурботних і ніжних мрій.
— Я вчинив убивство, вбивство, обмірковане заздалегідь, — повторював Жульєн і слідчому, і адвокату. — Мені дуже шкода, панове, — додав він, усміхаючись, — але вам тут майже нема чого робити.
«В усякому разі, — вирішив Жюльєн, коли йому вдалося здихатись цих суб'єктів, — я, треба думати, людина мужня, і, безперечно, мужніша, ніж ці двоє. Для них — це найбільше лихо, якийсь цар жахів — отой двобій зі смертним кінцем, про який я серйозно подумаю тільки в той день, коли він відбудеться.
Це, мабуть, тому, — по-філософськи міркував Жюльєн, — що я зазнав і гіршого нещастя. Я страждав незмірно більше під час моєї першої поїздки в Страсбург, коли гадав, що Матильда покинула мене… І подумати тільки, що я так пристрасно бажав тієї близькості, до якої тепер геть байдужий. Сказати правду, я почуваю себе щасливішим на самоті, ніж коли ця красуня поділяє зі мною мою самотність…»
Адвокат, законник і формаліст, вважав його божевільним і разом з усіма гадав, що він схопився за пістолет у нападі ревнощів. Одного разу він наважився натякнути Жюльєнові, що таке зізнання — правдиве воно чи ні — дало б прекрасну підставу для захисту. Але обвинувачений відразу знов став запальним і дратівливим.
— Якщо вам дороге ваше життя, пане, — скрикнув Жюльєн, не тямлячи себе, — ніколи не повторюйте цієї огидної брехні.
Обережний адвокат на мить перелякався: а що, як Жюльєн і справді задушить його.
Адвокат уже готував свою захисну промову, бо вирішальна хвилина наближалась. В Безансоні і в цілому департаменті тільки й мови було що про цей гучний процес. Жюльєн не знав цього, він просив, щоб йому ніколи не говорили про такі речі.
Того дня Фуке з Матильдою спробували заговорити з ним про деякі чутки, що, на їхню думку, подавали надію, але Жюльєн спинив їх з перших же слів.
— Дайте мені жити моїм ідеальним життям. Всі ці ваші дрібні турботи, всі ці подробиці буденності, більш або менш образливі для мене, тільки зведуть мене з небес на землю. Кожний вмирає, як може; ось і я хочу думати про смерть по-своєму. Що мені до інших? Всі мої стосунки з іншими скоро припиняться назавжди. Благаю вас, не говоріть зі мною про всіх цих людей: досить з мене й того, що я бачуся зі слідчим і адвокатом.
«Справді, — казав він сам собі, — видно, мені судилося померти, мріючи. Такій невідомій людині як я, певній того, що не мине й двох тижнів, як її забудуть, безглуздо було б грати якусь комедію.
А проте дивно, що я навчився втішатися життям тільки тепер, коли вже бачу близький його кінець».
Він проводив останні свої дні, прогулюючись по вузенькій площадці на своїй вежі, покурюючи прекрасні сигари, по які Матильда посилала спеціального кур'єра в Голландію; він і не знав, що всі, в кого лише є підзорні труби, щодня чекають його появи. Думки його линули у Верэкі. Він ніколи не говорив з Фуке про пані де Реналь, але його друг кілька разів казав йому, що вона швидко одужує, і ці слова змушували трепетати його серце.
В той час, як душа Жюльєна майже завжди перебувала в світі мрій, Матильда займалась різними житейськими справами, як це й пасує аристократичній вдачі, і зуміла настільки посунути вперед дружне листування пані де Фервак і пана де Фрілера, що завітне слово — єпископство, — вже було вимовлене.
Шановний прелат, що відав списком вакантних бенефіцій, зробив приписку на листі своєї племінниці: «Цей нещасний Сорель — просто вітрогон, сподіваюсь, що нам його повернуть».
Побачивши ці рядки, пан де Фрілер мало не збожеволів з радості; він був певен, що врятує Жюльєна.
— Коли б не цей якобінський закон, що наказує складати безконечні списки присяжних і що, по суті, не має іншої мети, як позбавити всякого впливу представників знаті, — казав він Матильді напередодні жеребкування тридцяти шести присяжних судової сесії, — я міг би вам поручитись за вирок. Адже я домігся виправдання кюре N…
На другий день пан де Фрілер з задоволенням побачив серед обраних жеребкуванням імена п'ятьох безансонців, членів конгрегації, а серед осіб, обраних від інших міст, — імена панів Вально, де Муаро, де Шолена.
— За цих вісьмох присяжних я ручаюсь наперед, — сказав він Матильді. — Перші п'ятеро — це пішаки. Вально — мій агент, Муаро завдячує мені всім, а Шолен — йолоп, який всього боїться.
Департаментська газета оголосила імена присяжних, і пані де Реналь, на превеликий жах свого чоловіка, захотіла поїхати в Безансон. Єдине, чого домігся від неї пан де Реналь, — це обіцянки, що вона не вставатиме з ліжка, щоб уникнути неприємності бути покликаною на суд як свідок.
— Ви не розумієте мого становища, — казав колишній вер'єрський мер, — мене тепер вважають лібералом, — з тих, що переметнулись, як вони кажуть. Не може бути сумніву, що цей пройдисвіт Вально і пан де Фрілер зуміють домогтись від генерального прокурора і від суддів всього можливого, щоб завдати мені прикрості.
Пані де Реналь легко погодилась виконати наказ свого чоловіка. «Якщо я з'явлюся на суд, — міркувала вона, — подумають, що я вимагаю кари».
Але всупереч усім обіцянкам поводитись розважливо, що їх пані де Реналь дала духівникові і своєму чоловікові, вона, ледве прибувши в Безансон, власноручно написала кожному з тридцяти п’яти присяжних:
«Я не з'явлюсь на суд, пане, бо моя присутність могла б несприятливо вплинути на справу пана Сореля.
