Цар і раб - Іван Іванович Білик

уже почались, і над дорогою, передужуючи людський гамір, стояли крики, стогони, плач і прокльони розіп'ятих. Дехто з них утрачав свідомість і безвільно повисав на перекладині, дехто сіпався й силкувавсь порвати сирицю ременів. Кільком се врешті вдалось, але між рядами хрестів ходила варта й швидко повертала нещасних на місце. Декому вої підв'язували ноги до стовпа, щоб продовжити муки, декому підносили до вуст на версі списа мокру губку, й розіп'ятий оживав і починав знову сіпатись, інших дратували губкою, щоб викликати регіт глядачів, а найбільш неспокійним і горлатим проколювали списами животи.

На роздоріжжі, де кінчалися царські виноградники й починались царські таки садки, одноногий керамевт Хірісоф, пітніючи від утіхи, бо йому свого часу теж довелося повисіти на хресті, добре заплативши понтійському десятникові, знущався з розп'ятого юнака Ґеланіка на очах у його рідного батька, теж Ґеланіка, який висів через дорогу. Кульгаючи кругом хреста на дерев'яній нозі, Хірісоф підносив малому робичеві то губку з водою, то горючий факел: раз те й тричі — друге. Якщо Ґеланік-молодший, не закричавши, витримував три опіки, він давав йому посмоктати губку; коли ж не витримував, усе починалося знову. На малому Ґеланікові вже не було живого місця, та озвірілий грек не знав упину.

З хреста ж навпроти все те бачив Ґеланік-старший, і без того ледве живий од пекельного болю в уже до ліктів почорнілих руках. Він лише закликав порепаними вустами прокляття всіх кумирів на голову Хірісофа, та коли втрачав надію, що кумири відгукнуться на його хрипкі заклики, починав благати Хірісофа:

— Годі вже його… годі… Перейди до мене… Хірісофе, до мене…

Мітрідат, попереду якого двоє комонців розганяло з дороги народ, проїхав між рядами розіп'ятих до валу, й коли повернувся назад, усі евпатриди та чинні люди вже стояли на помості й дивилися йому в вічі повними сподівання очима.

— Ждеш, лоґоґрафе? — єдиного з-поміж усіх виділив Мітрідат євнуха, й той аж розквітнув.

— Один хрест і досі порожній, басилевсе! — сказав він. — Усі ждуть головного!

Мітрідат, розглядаючи євнуха, мов бачив його вперше, раптом прибрав вигляду всмерть ізнудьгованої людини. Помітивши се, Діофант перезирнувсь із Архелаєм і Неоптолемом, а Мітрідат сказав:

— Тобі б, лоґоґрафе, не личило так побиватися за тим порожнім хрестом! — По тому стусонув його кулаком у м'яке висле черево й зареготав зимно й моторошно: — Читав я твої писання, лоґоґрафе!..

— Як-кі? — сторопів євнух.

— Твої! Вельми красно пишеш. Хвалю! Хотів би, щоб і про мене написали так.

— Про тебе напишуть іще краще, сонцесяйний! — пискляво вигукнув лоґоґраф.

— Краще — можливо. Але я б хотів саме так.

— Я напишу й так!

Мітрідат зітхнув:

— Ні, лоґоґрафе, не напишеш…

— Ч-чому?.. — Лоґоґрафові похололо в животі, й м'які синюваті губи так і заклякли дудочкою, та Мітрідат уже схилився з помосту й звелів одному з чатників перевірити, чи живі ще крайні злочинці.

Воїн-персіянин, ощасливлений увагою царя, побіг до хрестів і заходився штрикати розіп'ятих вістрям списа. Епістат ареопаґу, верховний жрець Зевса Евпатрида Тімотей, був уже давно мертвий, зовсім голе миршаве тіло його почало дубіти. Сухотний архонт Гіпподам, а також архонт Тімокреон теж не виказували ознак життя, скільки й штрикав їх воїн списом. От і Платон стрепенулись од першого ж уколу, та очей розплющувати не хотіли. Тільки купець Евтихій, деспот покійного царя Перісада, звернув сповнений благання погляд на Мітрідата й щось нечувано зашепотів неслухняними вустами.

— Просить помилування! — крикнув цареві воїн-перс.

Мітрідат махнув рукою:

— Помилуй його сам.

Воїн уважно прицілився й підтяв Евтихієві бойову жилу на в'язах. Із жили вдарила цівка крови, й голова розіп'ятого евпатрида повисла. Й коли він одійшов у царство тіней, на дорозі між двома рядами хрестів зчинився галас. Люди шарпнулися до розіп'ятих, вої — теж, і раптом стало вільно, й почувся нестрункий дзенькіт. Між хрестами з-за повороту виринула благенька вервечка людей. Здалеку можна було вирізнити сутулястого чоловіка в дуже високому червоному ковпаку. Він мірно ступав, і з кожним кроком його три дзвоники на високому ціпку розбивалися зловісним кульгавим калатанням. То були прокажені жебраки, й лоґоґраф першим на всьому помості впізнав їх. І що ближче вони підходили, то ближче відступав євнух до понтійського царя Мітрідата. Тремкий неспокій охопив євнуха, й той напружив зір, аби не вґавити чогось лише йому відомого. Начільник прокажених уже проминув крайні хрести, калатаючи своїми дзвониками, за ним на милицях і без милиць один одному вслід ішло ще душ двадцять лепрофорів, простягаючи до людей під хрестами кухлики на довгих жердинах. Вряди-годи хтось кидав у кухлик мідний халкус, обол або й драхму, й вервечка тяглася далі під наляканими поглядами здорових людей обабіч дороги та на помості. Заднім ішов кремезний чоловік із хусткою на обличчі й теж калатав у дзвін. Чоловік вихлясто кульгав, залишаючи по собі порожню смугу, бо люди не зважувалися виходити на шлях, де ще не прохололи сліди лепрофорів.

І раптом задній дзвоник перестав калатати. Ватаг прокажених наставив вухо й собі спинився: якраз біля помосту.

— Що вони хочуть? — роздратовано спитав Мітрідат, ладен кинути на калік усю свою варту. — Шпурніть їм жменю срібла, й хай ідуть геть! — Від рішучого кроку його спинив тільки жах перед прокляттям кумирів, які заступалися за лепрофорів.

Стоячи вже зовсім поряд із царем, євнух підвівсь навшпинячки, хоч Мітрідат не вельми вдався зростом, і шепнув йому на вухо з довірчою трепетністю:

— Цар скіфський Палак, басилевсе!

— Де?.. — Мітрідат роззирнувсь і нікого не побачив, крім евпатридів та низки покручених недугою жебраків.

— Крайній, басилевсе… Останній, отой кремезний із дзвоником, з хусткою на обличчі…

— Не дуриш?

— Хай поглине мене тартар!

Мітрідат підкликав Діофанта, й із його знудьгованого вигляду старий воєвода второпав, що діється незвичне. Вислухавши царський наказ каппадокійською мовою, він шарпнувсь назад і зник, а незабаром між надбрамними вежами пілона з'явився Савмак.

Він був у простій ратній хламиді до колін і в чорних сандаліях, що хрест-навхрест обплітали йому гомілки ремінцями. Демос ахнув