Українська література » Сучасна проза » Цар і раб - Іван Іванович Білик

Цар і раб - Іван Іванович Білик

Читаємо онлайн Цар і раб - Іван Іванович Білик
ноги, то на ту другу сандалію, що лежала долі.

Савмак кинувся до повішеної царівни, та Платон ухопив його ззаду міцними, мов обценьки, руками:

— Не підходть, сарю. Глянь на її ноги…

Обличчя нещасної було повернене до підмурка, гіматій провис одним кінцем і затуляв майже все тіло, й лише ноги царівни видніли, і тепер усі дивились на них. Шкіра взялася брунатно-сизими плямами, й ніхто не наважувався підійти ближче.

— Лепра…

Цар удруге шарпнувся й видерсь із Платонових обіймів, та тепер його схопив От, а потім знову Платон, і він зів'яв і похилив голову. Коли його, майже нестямного, вели Дев'ятою терасою назад, люди мовчки поступались, а на першій сходинці Царського клімаксу стояв лоґоґраф і тримався за мармурові пазурі лівого ґрифона, що нависали над постаментом. Цар уп'явся в євнуха вічми, й той мужньо витримав сей погляд, не ховаючись у численні жовтаві зморшки.

— Се — ти?

— Ні, — відповів євнух. — Не я. Се — жрець Асклепія Мірмекійського. Його рука.

— Се рука Асклепіда, — сказала потім, уже в хоромі, й Елена й спочутливо торкнулася його скронь. Волосся на скронях узялось памороззю, й вона побачила се тільки тепер.

Вероніку ховали того ж вечора, й ховали просто на Царськім акрополі, за кущами ледь розбрунькованої бузини, ліворуч од порожнього постамента, який Перісад лаштував для себе, та так і не спромігся зійти на нього. Се була перша могила в Пантікапеї — досі ніхто не оскверняв трупом його священної землі. Та навколо города стояла чужа рать, уперта й непримиренна, й ніхто б не дозволив поховати мертву царівну в некрополі її пращурів.

— Злий провіст олімпійців!.. — заговорили в Пантікапеї, й усі приготувалися до найгіршого, бо досі нікого ще не ховали між мурами города й ніколи ще не вмирала царська донька такою жахливою смертю, й белькотання божевільного провидця з хорому Аполлона Лікаря підтверджували побоювання пантікапейців.


Зла вість не забарилася.

Вранці наступного дня мешканці підмурних дворищ познаходили чорнопері стріли з рурочками папірусу: «Фанаґорія, й Ґорґіппія, й Гермонасса з Корокондамою вже здались на ласку Діофанта. На що сподіваєтеся, пантікапейці? Чекаєте, поки самі виймемо вас із вашого гноїща? Горе вам тоді!..»

А зранку всі Діофантові катапульти почали закидати город брилами вапняку. Се тривало день, і на мурах не лишилося живого визубня. Та далі за се понтяни не пішли, й От звелів своїм сотням лагодити зруйноване, дочекавшись ночі. Всі працювали без факелів, бо супротистат обстрілював кожен факел роїщем стріл і закидав кулями з порощ. До ранку майже нічого не пощастило зробити, по сході ж сонця ворожі катапульти зарипіли знову, й жоден оборонець не міг утриматися на мурах. Так тривало цілий день, і навіть ота впертість, із якою Діофант закидав город камінням, доводила городян до нестями. Вони легше знесли б найшаленіший приступ, тільки не се.

Пантікапей ще не відчув справжньої війни, коли не рахувати голоду. Але й голод почався давно, й розбрат між городянами — також, і невпинні катапульти лише поглиблювали його. Мешканці крайніх, підмурних вулиць виселилися вгору, хто куди міг, і се створювало враження ще більшого безладу, бо рать під час обстрілу була вже внизу, в мертвій смузі, неприступній для каміння Діофантових катапульт.

— А взавтра вже підуть приступом, — сказав архонт Евтихій, і цар теж знав, що се колись мусить початися: коли не взавтра, то за день або два. Товсті циклопічні мури Пантікапея ще не зазнали шкоди — вони могли витримати й не таке. Найбільше, чого б домігся Діофант, — се позбавити визубні заборола, яких лишалося стирчати дедалі менше. Та се не дуже непокоїло Савмака. Головне лишалося попереду й воно було найстрашніше. Чи витримають оборонці перший приступ? Головне — перший, бо все подальше залежатиме від нього. Коли вої з обох боків муру вмиються третім потом і сьомою кров'ю, долю січі визначатиме воля до перемоги.

А що я скажу своїм воям, спитав себе Савмак. Якими словами поведу в січу й в ім'я чого? Думки про Царство Сонця виявилися гарною мрією, що розвіялась од першого ж вітру. Він дав невільникам волю, а вони її не прийняли, бо не повірили в неї. А хліба не дав, і се вирішуватиме завтрашню січу, сказав він.

Евтихій уже не мав роботи в городі, розладнаному обстрілом, страхом та зневірою, й разом із Савмаком дивився на ворожий стан просто з Царського акрополя. З сієї найвищої точки города люди по той бік мурів здавалися дрібними й нікчемними, й катапульти теж нагадували перекинуті догори колесами візки для снопів. Вони стояли кількома низками — п'ятеро навпроти Полунічного пілону, п'ятеро — трохи вище, серед надгробків некрополя, дев'ять чи десять катапульт раз по раз мелькали кидунами в евпатридських садках, приблизно стільки ж у садках царських, а дві низки розтяглись уздовж усього правого берега Сухої річки. Незайнятим лишався тільки приморський мур, але Савмак подумав, що таке впродовж віків траплялося вже не раз і не двічі: ворог ішов на приступ зовсім не там, звідки його чекали.

Вони з Евтихієм полізли на західну вежу Акрополя, яка вивищувалася над городом і всією околицею, та се теж нічого не додало. Евтихій присмирнів і геть утратив балакучість, і то найдужче гнітило Савмака. Зрадливість — у крові людини, подумав він. Сей теж уже готується до зради: готується, тільки совісті в ньому трохи більше, ніж в інших, і він і досі не зміг упоратися з нею.

Савмак пропустив Евтихія поперед себе, й коли побачив спину свого архонта, вражено спинився. Людина вміє приховувати свої почуття тільки на обличчі, вирішив цар, бо Евтихієва спина виказувала все, що діялося в душі сієї людини.

— Тобі Діофант нічого не заподіє, — сказав Савмак, і голова Евтихія мимоволі втяглась у плечі, а лопатки під нетовстим весняним гіматієм заворушилися й майже стулились.

— Чому ти про се?.. — сказав Евтихій, але озирнутися не знайшов у собі сили. Та навіть таке несміливе відпирання втішило Савмака. Євнух і так не сказав би, подумав цар. У нього все простіше й виразніш. Але йому раптом стало тоскно поряд із сим

Відгуки про книгу Цар і раб - Іван Іванович Білик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: