Похорон богів - Іван Іванович Білик
Перед трьома роками заратилися були Радимицька та Муромська землі, а це підвели голову знову наші деревляни. Й так майже рік у рік.
Ото був для старої найперший клопіт.
Здибав я опісля отця Григорія й кажу:
— Готуйся до Царягорода. Чув я, візьме стара й тебе. Може, дорога до Царягорода веде через Булгарію?
Бачу — в його аж очі горять, а сам не признається, каже:
— Скрізь Христова земля.
Його стара так чи так мусила взяти. Він умів по-грецьки й міг бути тлумачем, а до того ж був пресвітером грецького обряду. Якщо стара вирішила їхати до царя, то вона ж не промине показати його цареві Костянтинові. Бо, мабуть же, й до Царягорода дійшли чутки, що київська княгиня перекинулась до папи римського. Між Римом же та Царемгородом давня боротьба: чий обряд істинний і чий хибний.
Отож за отця пресвітера я знав. Але не було в мене й на думці, що стара візьме до Царягорода й мене. Коли це гукає перед Великоднем і каже:
— Поїдеш і ти.
Оце так, думаю собі, пригода!
А вона знову своє:
— Прикинь усе дуже добре, бо їдемо ж не на день чи два, а може, на два й три місяці.
Царські дари вона вибирала сама. Я дбав про вдяганку, взувачку та харч, бо й народу стара намітила чимало взяти.
Коли це на Великдень отець Григорій каже мені;
— Лютує супроти тебе Лют Свенельдич.
Я того Люта десятою дорогою обминав, і не через те, що боявся, а просто не міг дивитись на нього після тії пригоди з Вовчим Хвостом. А це думаю — дай же сам подивлюся, чого те Щекове гадюченя сичить. Ходжу хоромом і зумисне муляю йому очі, він же терпів, терпів та й каже при мені старій:
— Невже не маєш кого взяти до Царягорода? Якщо візьмеш отого робітника — тоді я не поїду.
Стара каже: пощо?
Лют каже: він усіх нас там потруїть!
Вона каже: досі ж не потруїв?
— Бо не мав змоги, — каже той. — Інакше нас уже давно не було б на світі.
Ах ти ж, думаю, гад! Він мене підозрює в підлості. Ну, я тебе, думаю, провчу!..
Пішов я до Кунегунди Одноокої, так, мовляв, і так. коли в тебе ще є оте жовте зілля, то дай.
Рюрикова сестра вельми зраділа, втупилась у мене своїм оком і сичить:
— Кластимеш по пучечці в братину, тоді воно хапає не враз, а десь аж уночі або над ранок. Бо як більше покладеш, то хтось один здохне, а ті схаменуться й роздеруть тебе на шматки. Шкода гайнувати таке зілля.
Пішов я до Малуші й кажу:
— Хто розливає вино в братини?
— Якщо, — каже, — многий пир — то стара ключниця, а в простий обід чи вечерю — я.
— А хто підносить?
— Котрийсь поварний робітник.
— А де чия братина — знаєш?
— А то ж, — каже, — як! Кожен має свою братину. Княгинина з квітками по краях, а Свенельдова з двома вушками, Асмусова — з одним...
— А в Люта?
Малуша каже мені:
— В нього повно ратників.
— Більше він з ніякої не п'є?
— 3 ніякої!
Тепер я стеріг, коли Людвік прийде вечеряти чи обідати до тітки. А він, як на зло, не приходить і не приходить. Аж одного разу надвечір дивлюсь — іде. Пиру не передмислялось — це я знав, отже, вино мусила розливати Малуша.
Пішов я до неї нишком і шепочу:
— Дай Лютову братину.
— Нащо тобі?
Кажу — треба. Кажу — не питай.
А вона злякалась — та в сльози!
— На мислі, — каже, — в тебе лихе!
Кажу: ти мені віриш?
Вона подивилася на мене так пильно й шепотить:
— Вірю.
Я всипав зілля й розколотив вино. Кунегунда казала одну пучку, а я сипнув п'ять, а сам пішов до стравної світлиці: начебто мав щось казати старій.
Там уже була вся сімеєчка: й стара, й Свенельд та Асмус, і Лют, і твій батько — молодий княжич Святослав, і п'ять або шість ярлів. Усе вже на столі, а вони ще сидять попід вікнами та добалакують, стара щось казала твому батькові про якогось варязького жерця — чи не про того Ансгара Хрестителя, а княжич не слухає та бавиться з кудлатим старезним псом. Я цього пса вже застав у Києві, він уже й тоді був старий. А стара побачила мене й кличе: зачала розпитувати про Ігореву ладдю — мала нею пливти до Царягорода. Ладдя була із змієм на носі й уміщала сто душ, а на кормі стояла велика кліть із теремом.
Ну, я їй розказую про той Ігорів дракар, а сам стежу за челяддю: коли ж почнуть уносити братини з вином, щоби не вгавити. Стара кивнула всім сідати до столу, а сама не йде, бо я заходився розказувати, як дереводіли оббивають паволокою зсередини кліть ладді. Стара сміється:
— Ну ти ж і хитрець! Ну, добре, їду ж до царя, а не до вятицького лапотника. Ти лише підганяй отам тих, бо за два дні треба рушати.
Дивлюся — дві челядниці вносять вино, ставлять перед кожним його братину, а я й далі затуркую стару, щоб довше лишатись у світлиці. Туркочу та позираю на стіл. Челядниця поставила перед Лютом братину з ратниками. Стара каже мені:
— Ну, йди вже. Вранці сама поїду на Поділ.
І дибає до столу, а я через усю світлицю так повооленькн човгаю до дверей, аж Людвік з виду міниться. Десь-то стара за спиною в мене знамено подала, бо дивлюсь — Асмус і Лют уже тягнуться до братин. Тоді я підходжу до Люта й на всю світлицю кажу, щоби кожне почуло:
— А ти зараз умреш!
Він як визвіриться на мене...
А я вломив з його тарелі куряче крильце, вмочив у
