Українська література » Сучасна проза » Похорон богів - Іван Іванович Білик

Похорон богів - Іван Іванович Білик

Читаємо онлайн Похорон богів - Іван Іванович Білик

Він кілька разів повторив це відоме Доброчинові ім'я, неначе вліз ногами в ожину й не міг виборсатись; йому забракло слів. Нарешті він зважився й гукнув у темряву:

— Ніко!..

Тлумач підійшов дуже швидко. Грек Мудролюб заходився щось йому говорити, й тлумач знічено кахикнув і переклав:

— Феофано — розпусниця: мала вже двох мужів. У Царігороді ніхто вже не хотів брати її жоною, бо не тільки стара й страшна лицем, але й недужа... — Тлумач помулявся й доказав: — Шаленством Афродіти... Ну, кидається на всіх мужів... Це така жіноча недуга. А ще кір. Архімандрит велів розтлумачити тобі, що Феофано — незаконна сестра царя Василія: її матір подарував цареві Роману багдадський халіф...

Доброчина охопив дивний настрій. Це визнання архімандрита позбавляло його всіляких надій. Досі він люто заздрив Оттонові, але та заздрість підстьобувала й додавала нових сил, а тепер не стало навіть чому заздрити. Грецькі царі й далі узвишалися над цілим світом у недосяжній самоті, й марно намагались європейські князі та королі породичатися з константинопольськими царями: навіть германському імператорові Священної Римської імперії підсунули не царську сестру, а бридку байстрючку.

Доброчина знову охопило оте знайоме відчуття, ніби щось важливе й життєво необхідне вислизає йому з рук і просочується крізь пальці. Колись він упіймав був у болоті за Іскоростенем величезного вугра, та хоч як силкувався й напружувався — не зміг утримати його в руках. Враження було подібне.

Доброчин побачив коло стаєнь Претича й знічев'я розповів йому про того вугра. Він не міг би достеменно стверджувати, що тисяцький воєвода збагнув хід його думок, але той підійшов до нього майже лице в лице й сказав:

— Знаєш, як на Касплянському волоці ловлять вугрів? Вугрі з Двіни переповзають уночі лугом, бо ікру мечуть у Дніпрі. Вранці можна видіти засоплену стежечку. Каспляни ж чинять так: беруть і пересипають ту стежку попелом, а вугор через попіл не переповзе, там ото й крутиться. А каспляни вранці приходять і збирають їх у мішок.

Доброчин з подякою глянув на тисяцького воєводу, який свідомо чи мимоволі влучив у ціль. Київ і вся земля борсалися в якихось тенетах, з яких не було вилазу в широкий світ. Ні, не в тенетах, згодом подумав Доброчин, уже лежачи на прохолодному лляному простиралі, втупивши очі в темно-синє розчинене вікно. Таку многу силу, як Київ і Київська земля, ніхто не міг узяти в жодні тенета — просто нікому не стало б зваги й сил. Це скорше якась глуха сива порожнеча, подумав світлий олевський князь. Як оте барило, що в ньому віз мене з Бортничів до Києва Каніцар: кричи хоч лопни — й ніхто не почує. Це відчувала ще стара, несподівано згадав він хитру княгиню Ольгу, чи не вперше віддавши належне її далекоглядним очам.

А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Того літа стара ще з весни стала збиратись до Царгорода: тільки-но скрес Дніпро.

Мені вже тоді минало двадцяте літо. Я цілими днями товкся в княжому хоромі й багато чого знав сам, бо вже трохи навчився бачити, а чого не щастило бачити мені, те підказував отець Григорій або хто інший. Про Царгород він і сказав — він перший, бо по тому вже гомоніли всі.

Одного разу — було це десь після стрітення весни, а в княжому да=ворі стояло болото, — приходить до моєї кліті, що я в ній ночував, та й каже:

— Покидає нас єпископ усієї Русі.

Кажу: як це покидає? З папою ж у старої вічна любов.

— Ніщо, — каже, — не буває вічним під зорями.

Отак пишно й сказав.

Каже таким сумним голосом, а в самого очі горять.

— А ти, — кажу, — чого радієш? Думаєш, стара знову приголубить тебе? Скучив за її хоромом...

— Ні до чого, — каже, — мені хором! Я покликаний дбати про людські душі, а не про блага земні.

— То чого ж, кажу йому, — радієш?

Він рече:

— Збирається стара до Царгорода.

— А тобі що?

— Візьме, — каже, — й мене з собою.

— А чого її туди понесе?

Каже: хотіла охрестити Русь за латинським обрядом, але папа вельми дорого просить за свій хрест.

Мені це вже було відомо: папа виканючував Червенські городи, щоб віддати їх ляському князеві Пясту, а князь тоді передасть своє Помор'я германському королю. Все як на пальцях. Але яка ж, думаю, користь нашій старій, що аж отак пнеться, аби тільки доп'ястися до того клятого хреста?

Мені здавалося, що отець Григорій або щось надумавсобі та мовчить, або ж, бідолаха, й сам не все знає.

Ну, охрестить землю стара (та й то ще надвоє баба ворожила), а далі що? Якась же, певно, має бути з цього вигода? Тоді яка?

Якось, в хоромі був саме пир, чую — балакають. Стара сиднть межи обома братиками й мовить до них:

— Обридло, обридло! Тільки що сталось — Ольго, дай полк! Шлють і шлють безперестану. Торік прислав графа Базена — бери. А де ж полк позаторішній? Як пішов у Помор'я — наче в воду пірнув. Я не скупа — хай би; але що він сказав моїм слам, коли я просила вдарити угрів з заходу? «Негоже спомагати нехрещеному супроти хрещеного короля». Як просить нас — тоді йому байдуже, а як просимо ми — тоді ми вже для нього «погані».

Асмус їй відказав:

— Не поступайся Червенськими городами, їх до Києва примучив ще наш батько Ольг.

А Свенельд каже старшому братові:

— Доки ж ми торгуватимемося за ті городи? Без них папа римський зроду не згодиться. Хто ж нас охрестить задарма? Кожен хоче мати вигоду,

Стара ж каже мовби сама собі:

— Поїду до Царягорода...

Отаке-то я підслухав на тому пиру, поки нібито воловодився з тивунами та поварною челяддю, що тягала туди-сюди їдло та питво. Джерготять собі по-варязькому й думають, ніби в мене вухо до того джерготання глухе. Мовляв, що той чорний холоп може відати!

А я тепер затямив ще одне: в старої розвелося багато причин для хрещення. Сутужно їй стало серед хрестатих царів та

Відгуки про книгу Похорон богів - Іван Іванович Білик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: