Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
При цих Юліїних словах на обличчі в князівни майнула усмішка, досить дивна для шістнадцятирічної дівчини. Майстер Абрагам, який часом висловлювався трохи чудно, казав, що таку гру м'язів на обличчі можна порівняти зі жмурами на поверхні озера, коли в глибині його щось небезпечно вирує… Одне слово, князівна Гедвіга усміхнулася; та тільки-но вона розтулила рожеві вуста, щоб заперечити простодушній Юлії, як десь поблизу залунали акорди, на диво гучні, просто шалені, – аж не вірилося, що то може бути звичайна гітара.
Князівна так нічого й не сказала і разом з Юлією вибігла з рибальської хатини.
Тепер мелодії ішли за мелодіями, поєднані найчудернацькішими переходами, найдивовижнішими низками акордів. До музики долучався дзвінкий чоловічий голос, який то наспівував ніжний італійський мотив, то раптом уривав його й починав поважну сумну пісню, то переходив на речитатив, то промовляв під музику лише окремі слова, виразно акцентуючи їх.
Ось він настроїв гітару… Знов узяв кілька акордів… Урвав гру і ще раз настроїв гітару… Голосно, ніби сердито, вимовив кілька слів… Знов полились мелодії… Знов настроює гітару…
Зацікавлені дивним віртуозом, Гедвіга і Юлія підкрадалися все ближче й нарешті побачили чоловіка в чорному вбранні, що сидів спиною до них на уламку скелі над самим озером. Це він так химерно грав, то співаючи, то промовляючи якісь слова.
Тепер саме він перестроїв гітару на якийсь незвичайний лад і, беручи на ній акорди, вигукував:
– Знов не те!.. Немає чистоти… То занизько, то зависоко!
Він відв'язав інструмент від голубої стрічки, на якій носив його через плече, узяв обома руками і, тримаючи перед собою, мовив:
– Скажи мені, вередухо, де ділась твоя милозвучність, у якому куточку твого нутра сховалась чиста гама? Чи, може, ти хочеш повстати проти свого господаря, хочеш сказати, що йому цілком заклало вуха від темперованих ладів[120] і його енгармонізм – просто дитяча забавка? Ти, здається мені, глузуєш з мене, хоч у мене багато краще підстрижена борода, ніж у майстра Стефано Пачіні, detto il Venetiano,[121] що вдихнув у тебе хист милозвучності, який і досі лишається для мене незбагненною таємницею. Знай же, голубонько, якщо ти не дозволиш мені взяти в унісон соль-дієз і ля-бемоль, чи соль-дієз і ре-бемоль, чи всі інші звуки, то я нацькую на тебе дев'ять ретельних німецьких майстрів, хай вони уговкають тебе, хай вилають як слід енгармонійними словами. І не кидайся в обійми своєму Стефано Пачіні, не старайся, немов сварлива баба, щоб за тобою було останнє слово. Чи, може, ти така зухвала й пихата, що вважаєш, буцімто всі ті прекрасні звуки, які живуть у тобі, скоряються лише могутнім чарам характерників, які давно пішли з цього світу, а в руках неука…
Зненацька він замовк, звівся на ноги й замислено втупив очі в озеро. Дівчата, вражені його дивною поведінкою, стояли в кущах, наче прикипівши до місця, і ледве зважувались дихнути.
– Таж гітара, – нарешті озвався чоловік, – найнедолугіший, найнедовершеніший інструмент, тільки й вартий того, щоб на ньому бренькали закохані пастухи, коли загублять мундштук від дудки, бо взагалі вони воліють грати на дудках, та ще й так грати, щоб їхні тужливі мелодії, ніжні пісні докочувались луною аж у далекі гори, до їхніх Емелін,[122] що завертають овець, весело поляскуючи своїми дошкульними нагайками. О боже! Пастухи, які «зітхають, мов ті печі, в тужливій пісні славлячи любов», навчіть їх, що тризвук складається з трьох звуків, та й годі, і його вражають на смерть кинджалом септими, а тоді дайте їм у руки гітару! Та що до тих зітхань і до того бренькання поважним добродіям, які мають непогану освіту і блискучу ерудицію, розуміються на грецьких премудрощах і добре знають, що робиться при пекінському чи нанкінському дворі, але нічогісінько не тямлять у вівчарстві й у вівчарях? Дурню, що ти затіяв? Згадай про небіжчика Гіппеля,[123] який запевняв, що коли він бачить, як учитель дає урок гри на піаніно, йому здається, ніби той товче воду в ступі. А тепер бренькають гітари… Йолоп!.. Тьху, хай йому чорт! – На цьому слові невідомий шпурнув гітару в кущі і швидко пішов геть, так і не помітивши дівчат.
– Ну, що ти скажеш, Гедвіго, – мовила, сміючись, по хвилі Юлія, – що ти скажеш про цю дивовижну з'яву? Звідки тут узявся цей чудний чоловік, що спершу так гарно розмовляв зі своїм інструментом, а потім так зневажливо викинув його, наче поламану коробку?
– Погано, – сказала Гедвіга, і її бліді щоки враз почервоніли, немов у нападі раптового гніву, – погано, що парк не замикають і кожен чужинець може зайти в нього.
– Як, – здивувалась Юлія, – ти вважаєш, що князь повинен так бездушно вчинити – замкнути від зіггартсвайлерців, та й не тільки від них, а
