Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

зі сну. Всі навколо ходять навшпиньки, бояться голосно слово сказати. Та ось годинник б'є дев'яту, член фінансової комісії схоплюється, бере капелюха, і дарма було б навіть пробувати втримати його, він з гордою, значущою усмішкою запевняє, що на нього чекають цілі купи паперів, що йому доведеться сидіти цілу ніч, щоб підготуватися до завтрашнього надзвичайно важливого засідання колегії, останнього в цьому кварталі, і, залишивши товариство, заніміле з глибокої пошани до таких неймовірно важливих і тяжких обов'язків, швидко йде додому. І що ж то за такий відповідальний звіт, до якого має готуватися цілу ніч цей змучений надмірними обов'язками чоловік? Виявляється, з усіх департаментів – з кухні, їдальні, гардеробної і т. д. – надійшли рахунки від праль за весь минулий квартал, і якраз він має робити звіт за все, що стосується прання. Так само ціле містечко співчуває бідолашному князівському кравцеві, проте каже, вражене глибокодумною ухвалою князівської колегії: «Суворо, але справедливо!» А справа в тому, що кравець, згідно з отриманою згори вказівкою, продав старий, зношений півкаптан, проте фінансова колегія зобов'язала його під загрозою негайного звільнення не пізніше як за три дні дати пояснення, де він дів другу половину тієї одежини, яка, можливо, ще годилася до вжитку.

Яскравою зіркою, що сяяла при дворі князя Іренея, була радниця Бенцон, вдова років під сорок, колись пишна красуня, але й тепер ще не зовсім позбавлена зваби, єдина особа, аристократичне походження якої лишалось під сумнівом і яку, проте, князь раз і назавжди допустив до двору. Завдяки ясному, гострому розумові, природній кмітливості і життєвій мудрості, а головне, завдяки своїй досить холодній вдачі, необхідній тому, хто хоче керувати іншими, радниця користалася великою владою при дворі, власне вона і була тією людиною, що тримала в своїх руках усі ниточки від цього маленького лялькового двору, її дочка, яку звали Юлією, виросла разом з князівною Гедвігою, і радниця мала такий вплив на духовний розвиток князівни, що та здавалася чужою в князівській родині, а особливо відрізнялася від свого брата. Бо княжич Ігнатій був приречений на вічне дитинство, сказати б, майже недоумкуватий.

Тій Бенцон протистояв один химерний чоловік, відомий уже тобі, ласкавий читачу, як maître de plaisir[112] при дворі князя Іренея та іронічний чарівник; він був такий самий впливовий, як і радниця, і так само не поминав своєю увагою ніяких, навіть найпотаємніших обставин князівського життя, хоч і в зовсім інший спосіб, ніж вона.

Своєю людиною в родині князя майстер Абрагам став досить дивним чином.

Покійний татусь князя Іренея був простих, лагідних звичаїв. Він розумів, що будь-яке насильне втручання неодмінно зруйнує невеличкий, слабкий, державний механізм замість додати йому більшого розгону. Тому він у своєму маленькому князівстві нічого не міняв, усе йшло так, як досі, і хоч це позбавляло його нагоди показати свій блискучий державний розум чи якісь інші від Бога дані таланти, зате він удовольнявся тим, що в його володіннях кожен почував себе добре, а щодо стосунків з іншими державами, то з ними було так, як з жінками: вони найдоброчесніші тоді, коли про них ніхто не говорить. А що маленький двір князя був старосвітський, манірний і церемонний, що сам князь ніяк не міг засвоїти декотрих добромисних ідей, висунутих часом, – то все це через незмінність того задерев'янілого кістяка двірської машини, рух якої обер-гофмейстери, гофмаршали й камергери так ревно і з таким зусиллям спрямовували по її внутрішньому колу. Але в тому кістяку був один трибок, якого жоден гофмейстер і жоден гофмаршал так і не зміг спинити. Це був властивий князеві від народження потяг до всього незвичайного, дивного й таємничого. Часом він, за прикладом славетного каліфа Харуна ар-Рашіда, ходив переодягнений по місту й по околицях, щоб задовольнити той потяг, який дивно суперечив решті його життєвих настанов, чи принаймні знайти йому якусь поживу. В таких випадках він надягав круглий капелюх і сірий сурдут, тому кожному з першого погляду було зрозуміло, що його вельможність упізнавати не слід.

Одного вечора, отак переодягнений і невпізнанний, князь ішов алеєю, що вела від замку у віддалений куток парку, де самотою стояв маленький будиночок, у якому жила вдова придворного кухаря. Вже перед самим будиночком князь спостеріг двох загорнених у плащі чоловіків, що саме тихенько вийшли звідти. Він відступив убік, і історіограф князівської родини, в якого я беру ці відомості, запевняє, що князя ніхто б не помітив і не впізнав навіть тоді, якби він був одягнутий не в сірий сурдут, а в пишний мундир з блискучою орденською зіркою на ньому, – з тієї причини, що вечір був темний, хоч в око стрель. Коли загорнуті в плащі чоловіки проходили близько від князя, він чітко почув таку розмову. Один сказав:

– Вельможний брате, прошу, опануй себе, не будь хоч цього разу йолопом! Треба випровадити звідси цього проклятого чаклуна, перше ніж князь щось довідається про нього, а то він сяде нам на шию і своїми сатанинськими штуками всіх нас доведе до біди.

Другий відповів:

– Mon cher frère,[113] не гарячкуй так, ти знаєш моє гостре око на людей і мою savoir-faire.[114] Завтра ж таки я кину в жменю цьому небезпечному пройдисвітові кілька каролінів, і хай десь-інде морочить людям голову своїми штуками. Тут йому не можна лишатися. Наш князь і так…

Голосів уже не можна було розчути, тож князь не довідався, за кого його має гофмаршал, бо то якраз він зі своїм братом, обер-гермейстером, тихенько вийшов з удовиного дому. Князь зразу впізнав їх по голосу.

Можна не сумніватися, що князеві страх