Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Вона обернулася до Патріка Бонне:

— Ось моя умова продажу: ця скотина більше сюди не сунеться!

— Я не хочу тебе більше бачити! — кинув він Ігорю, погрожуючи пальцем. — Або до добра це не доведе!

Ігор рушив у напрямку майдану Данфер-Рошро. Саша безсило й тихо стогнав. Я спробував своєю хустинкою зітерти кров з його чола. До мене підійшли Мадлен і Жакі.

— Треба викликати черговий патруль, — сказала Мадлен.

— Ні! — жалісно прохрипів Саша.

Він насилу підвівся. Розгублений, обличчя розпухло, око запливло, ніс скривився, губа тріснула. Увесь скривавлений.

— Відведіть мене до лікарні, тут поруч. Швидко!

Він зіперся рукою на моє плече, і ми рушили. Час од часу сили його покидали. Я заледве його втримував. Він кульгав і тримався за ребра. Мабуть, це були найпекельніші триста метрів у моєму житті. Ми минали перехожих, що нажахано на нас витріщалися. Сторонилися, наче прокажених. Він важко дихав. Кров скрапувала на землю, а я був так само скривавлений, як і він. На бульварі Пор-Рояль він повалився. Мені допоміг поліціянт, що регулював дорожній рух: ми вхопили Сашу попід руки й так дотягли до відділення невідкладної допомоги лікарні Кошена. Поліціянт пішов. Двоє медбратів поклали його на ноші.

— Що з вами сталося? — запитав старший.

— Упав зі сходів, — промимрив Саша.

Медбрат закопилив губи.

— Піду попередити чергового інтерна.

Він швидко кудись пішов. Я залишився із Сашею. Він розплющив очі.

Коротким рухом руки він подав знак наблизитися.

— Мішелю, не треба нічого розповідати. Ви підібрали мене на вулиці. Ми з вами незнайомі.

— Як скажете, Сашо.

— Так буде краще. Нехай вони мене підлатають, але не оперують.

— Треба дочекатися лікаря. Зараз побачимо, що він вирішить.

Підійшов лікар. Глянув на мене, насупивши брови. Пропальпував тіло.

Саша не стримав зойк. Лікар уважно обстежив його обличчя. Пальці пройшлися кожним сантиметром шкіри, з обережністю незрячого.

— Я не хочу, щоб мене оперували!

— Зараз зробимо вам рентген, мосьє, не хвилюйтесь. Це не боляче.

Медбрат штовхнув каталку. Саша зник за маятниковими дверима. Я сів. Звичний для цього місця парад покалічених і скривавлених тіл, вивантажених співчутливими поліціянтами чи швидкими, наче обридливий тягар, і цей запах страху, що вчепився за живих у черзі на той світ. Чотири роки тому я отак сидів у відділенні невідкладної допомоги після спроби самогубства Сесіль. Де вона тепер? Чи вона, бува, не думає про мене? Як же я хотів би бачити її поруч, щоб вона тримала мою руку! Чи ми ще колись побачимось? А раптом це той самий лікар, що тоді врятував її? Камілла сказала б, що моє перебування тут — то знак згори, це вже було визначено десь серед зірок. Якби вона була поруч, я б вигукнув, що не існує ніякого присуду долі. Просто це через те, що я живу в цьому клятому кварталі і мені так не щастить на друзів. Я зарюмсав. Як хлопчак чи як дурень. Єдиною перевагою перебування тут була абсолютна байдужість оточення.

Сашу вивезли трохи менше ніж за годину. Перевдягли в зелену піжаму та вкрили сірою ковдрою. Залишили його в коридорі, тому доводилось посувати його, щоб інші каталки змогли заїжджати й виїжджати.

— Що вони сказали?

— Відверніться, так і стійте.

Його обличчя промили розчином арніки. Він спробував випростатись. Скорчився від болю. Найменший рух видавлював з нього крик. Саша заледве неглибоко дихав. Голос пробивався із самого нутра:

— Мені треба вибратися звідси, Мішелю. І ви мені допоможете.

— Сашо, ви не можете піти в такому стані.

— Вони не мають права утримувати мене проти волі.

— Ви нездатні ходити. Що ви надумали?

— Я не хочу тут залишатись. Я хочу піти.

Він ухопив мене за руку і з неочікуваною силою потягнув до себе. Спробував підвестися, але колючий біль змусив його здатися. Він зчепив щелепи. Санітар завіз каталку в кабінет до лікаря, що вже нас чекав. Той вивчив знімки, почеплені на освітлений екран.

— У вас загнаний перелом носової перегородки на рівні лобової пазухи і решітчастої кістки. Вас обов’язково треба прооперувати.

— Я не хочу.

— Там уламки кістки. Сформується тромб. Ви будете сильно страждати. Дедалі буде важче і важче дихати, бо носове дихання вам більше не доступне. Носові раковини розтрощені. Є ризик зараження. Ми можемо прооперувати вас негайно. Під анестезією ви нічого не відчуєте. Це нескладна операція, але нагальна. За три дні будете вільні. У вас ще й два ребра зламані.

— Ви поправите мені ніс і все?

— На сьогодні стане. Щодо решти — побачимо потім. Домовились?

— Ви більше нічого не чіпатимете?

— Як вас звуть?

— Ґотьє. Франсуа Ґотьє.

Лікар занотував ім’я.

— Де ви проживаєте, мосьє Ґотьє?

— У Баньє. Авеню Гамбетта. Будинок 10.

Він записав фальшиву адресу Саші в історію хвороби.

— У мене більше немає документів. Він побив мене, щоб обікрасти.

— Не переймайтесь. Ми тут для того, щоб про вас подбати. Зараз до вас прийде анестезіолог.

Він вийшов зі знімками. Саша заплющив очі, наче спав. Розплющив. По щоці скотилася сльоза.

— А впертий цей доктор.

— Це задля вашого ж блага, Сашо.

— Мене звуть Франсуа Ґотьє. І ви мене не знаєте.

— Ви незнайомець, що я підібрав на вулиці, на вас напав якийсь хуліган і вкрав гаманець.

— Це правда.

— Вам не завадить розслабитися. Він же сказав, що операція дріб’язкова.

— Вас це потішить, Мішелю. Тепер я змушений кинути палити. Зробіть мені послугу. Я не можу рухати рукою. У правій кишені мого пальто є внутрішня кишенька з клапаном. Дайте мені те, що всередині.

Я виконав прохання. Витяг стофранкову купюру, складену вчетверо. Він узяв її лівою рукою та нею ж розгорнув.

— Візьміть цього «бонапарта», Мішелю.

— Що це ви робите, Сашо?

— Я вам її зовсім не віддаю. Ви потримаєте її, на збереженні. Коли ми знову побачимось, повернете. Це в нас там такий звичай. Щоб змусити того, кого оперуватимуть, повернутися назад. Якщо ви думаєте, що я залишу вам грошики, ви помиляєтесь.

— Я віддам їх завтра.

— Дуже сподіваюсь. Тепер маю вагому причину повернутися.

Він насилу всміхнувся.

Я взяв його за руку. За крижану.

— Відпочивайте, Сашо.

Він заплющив очі. За якусь мить я відчув його потеплілу руку: вона послабилась. Саша заснув. Увійшов чоловік у білому халаті, щоб забрати пацієнта на обстеження. Він відвіз каталку, навіть не розбудивши Сашу. Я поклав стофранкову купюру до гаманця.

Я вийшов з лікарні, дощ не вщухав. Повернувся до «Бальто» розповісти новини Мадлен. В бістро вирувало життя. Патрік Бонне замкнув двері Клубу на ключ, прокрутив його в добротному висячому замку та почепив вивіску: «Це