Пекло на землі - Віталій Юрченко
«Після короткої наради трибунал звільнив від вини і кари обох обвинувачених, наказуючи приватному обвинувачеві покрити кошти процесу у висоті по 300 золотих на двох оборонців».
21.05.1932 «Діло» тріумфувало: «Програв Студинський ще далеко перед формальним судовим присудом в українській прилюдній опінії, програв ще перед тим, поки зголосив свою судову скаргу і на цю програну не вплинула би навіть його формальна судова «виграна». Це був один із типічних процесів, в якому завжди без огляду на формальний вислід справи програє позиваючий, тому, що сама справа кидає тінь на нього, а поглиблюють її ріжні подробиці, які мусять вийти на верх у ході судової розправи. Тому ми від самого початку дивувалися, навіщо Студинському виволікати ту прикру історію перед польський суд, навіщо розвалковувати її та з впертістю вартною дійсно кращої справи шукати собі сатисфакції там, де її повинен би найменше шукати… Тому й ми не розуміли тактики правного заступника Студинського тягти у безконечність цей судовий процес і бажали собі чим швидшого його кінця, будучи свідомими, що такий процес це прилюдне видовище, з якого чейже мають насолоду хіба лише ті треті глядачі».
25.05.1932 «Новий час» публікує «сензаційну заяву Ст. Шухевича» під назвою «Пощо того?», де повідомляє, що краще було К. Студинському звернутися до українського громадського суду, ніж до державного польського. «Надуживаючи довір’я, яке мав до мене дир. П. Постолюк, поза його плечима, може навіть проти його інтересів, хотячи охоронити наше громадянство від скандалу, якого у нас ще не бувало, виступив я з ініціативою з тою певністю, що дир. Постолюк пізніше мій крок може прийме до відома і його одобрить. Я попросив одного старшого громадянина, аби він з власної ініціятиви затаюючи мою особу як дійсного спричинника, нав’язав розмову з д-ром Студинським для передачі справи громадянському судові, який опісля публично проголосив би свій майбутній присуд. Цей громадянин дібрав собі ще другого поважного і поважаного громадянина та почали інтервеніювати. Підношу з великим притиском, що ані вони, ані я нікому не зрадили про інтервенцію ні одного словечка. Та яке було моє здивування, коли вже в найближчих днях звернено мою увагу на те, що в кругах приятелів Студинського поширено сплетню, буцімто дир. Постолюк так перелякався акту обвинувачення, внесеного д-ром Студинським, що аж післав двох дуже поважних відпоручників до того останнього з просьбою, аби він акт обвинувачення із суду відкликав. В цей спосіб викручено мої добрі наміри і так облудно представлено мій крок, який я зробив не в інтересі сторін, але з інших мотивів.
Коли до мене дійшла вістка про ті сплетні, я моментально відступив від дальших кроків і справа пішла відомим шляхом. Подаю це з розмислом, аби ніхто не важився підносити якогось закиду проти обвинувачених і їх оборони за те, що опісля сталося. Студинський вважав за відповідне публично процесуватися і допроцесувався до того, що суд до його зізнань, зложених під присягою, не прив’язує ніякою значіння…»
«Після приходу совєтської влади до Західньої України професор К. Студинський став членом Верховного Совєта з поважними впливами у нової влади, – згадував Іван Кедрин-Рудницький. – Але в ім’я історичної правди треба ствердити, що він радикально змінився на краще. Не шукав пімсти на своїх колишніх противниках, а, навпаки, помагав їм. Перестеріг багатьох громадян, щоб вони рятувалися втечею, бо їм загрожує арештування. Між ними сам приступив на вулиці до директора П. Постолюка, наче вони ніколи не мали ніякої суперечки, і порадив йому рятуватися втечею, знаючи, що не може бути життя і безпеки колишньому старшині УСС і директорові «ЧК». Своїм поведенням за большевицького режиму К. Студинський цілком зрегабілітував себе й перекреслив колишні помилки, які були тільки помилками порядної людини й доброго патріота, який дав себе захопити злощасній течії, що пливла під назверхнім українським патріотичним прапором».
Н. Полонська-Василенко у спогадах про Агатангела Кримського («Український Історик», ч. 34, 1972) пише: «…на бульварі Шевченка я зустріла академіка К. Студинського. Страшенне схвильований, він почав розповідати мені грімким голосом, як його вивезли разом з дружиною та речами. Він скаржився, кричав, що не хотів їхати, але його силою примусили сісти в авто і сказали, що везуть просто до Уфи, куди евакуйовано Українську Академію Наук».
Ця згадка цікава тим, що розвіює міф про те, як Студинський з Петром Франком намагалися втекти з евакуаційного потяга і при втечі були застрелені. Очевидно, смерть їх настигла пізніше.
«Пройшов час і виявилося, що до Уфи не доїхали ні академік Студинський, ні його дружина, – продовжує І. Кедрин. – Син його, сл. п. Юрій Студинський казав мені, що всі його заходи для встановлення долі батька були без наслідків. Слід його губиться в Києві».
І. Кедрин, пишучи про те, що К. Студинський згодом змінився на краще, мабуть, не чув, що й раніше він намагався рятувати тих, кого добре знав, з кігтів ГПУ. Одне з таких прохань було надіслане 10 липня 1931 р. у Харків на захист арештованого історика Федора Савченка, який мав стати перед судом: «…закидають йому зв’язки з «Ундом». Вибачайте, що я, почувши таку вістку, здвигнув плечима і щиро розсміявся. З найбільшим підкресленням заявляю, що Савченко ніколи ніяких зв’язків з «Ундом» не мав, а його ідеологія стояла в різкій суперечності із усякими Ундівцями і УНРівцями. Пощо такими замітами робити незаслужену рекляму «Ундові»?»
Далі професор намагався довести, що Ф. Савченко жодних контактів із закордонними антисовєтськими колами не мав: «Одначе мав він зв’язки з нами, галицькими науковими робітниками, яких листування знаєте. Був він одним із найкращих наших кореспондентів. На кожного листа він негайно відповідав, служив своїми науковими інформаціями, висилав закуплені, чи добуті для нас видання. Наше листування це найкраща картина у нашому духовому єднанні, що може викликати тільки глибоку пошану навіть у ворогів. Був він одним із великих речників цієї думки.
У київських учених колах дехто мав уже доповідь про ідеологію Савченка і, розуміється, признано її імперіялістичною і шкідливою для Радянського Будівництва. Я також читав праці Савченка та ніяк цієї риси доглянутись не можу. На нас, галицьких
