Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

Спалах магнію. Всі невдоволено кривились. Кожному — фото. Ми виявилися ще бридкіші, ніж доти. Крізь брезент сіявся дрібний дощик. Ноги мліли, скуті втомою та холодом. Поки ми позували, вітер усюди познаходив діри, здається, й плащі з нас познімав.

Знову мусили тинятись між ятками. Я не зважувався запропонувати повернутись у Віньї. Надто рано. Орган почувань із манежу скористався з того, що ми хапаємо дрижаки від холоду, й вирішив перейняти нас іще й нервовим дрожем. Орган тішився слабкістю людини і безладно горлав поміж сріблястих трубок. Мелодія гинула в недалекій ночі, пролітаючи над засцяними вуличками, що спускалися від парку Бут.

Служниці з Бретані бухикали цієї зими набагато сильніше, ніж торік, коли вони тільки приїхали до Парижа. Це їхні синьо-зелені мармурові стегна оздоблювали, як могли, збрую дерев'яних карусельних коників. Відомо було, що овернські хлопці, які оплачували їхнє кружляння, розважливі поштовики, злягались із ними тільки в презервативах. Просто вони не бажали вхопити заразу вдруге. Служниці пиндючилися, чекаючи на кохання в нудно-мелодійному манежному гаморі. їм було холодно, але вони позували й при шести градусах морозу, бо це найслушніша мить, нагода випробувати свою молодість на остаточному коханцеві, який, може, є тут, уже завойований, затертий поміж придурків у цьому збудженому стовпищі. Він іще не зважувавсь підступати до кохання… Нехай станеться, як у кіно, а водночас приходить щастя. Нехай він обожнює тебе цього єдиного вечора й ніколи не розлучається з тобою, — він, хазяйський син. Коли так — цього досить. Тоді той обранець — і добрий, і гарний, і багатий.

Продавниці в кіоску біля метро було начхати на майбутнє, вона розтирала пальцями свій давній кон'юктивіт і поволі загноювала його власними нігтями. Яка незбагненна втіха, і то задурно. Шість років як у неї захворіло це око, і тепер воно свербить дедалі дужче.

Гурти гулящого люду, збиті докупи холодом, тислися, мало не душачись, навколо лотереї. Проте без успіху. Перед ними мов виросла жаровня з сідниць. Тоді всі хутко йшли далі й наскакували, щоб зігрітись, на юрбу, яка зібралася навпроти перед ласкавим телятком — із двома головами.

У затінку вбиральні миршавий юнак, на якого чигало безробіття, називав свою ціну провінційній парі, що зашарілася від хвилювання. Поліцай збагнув, про що йдеться, але йому було байдуже, йому дали завдання — стирчати біля кав'ярні «Мізе». Вже тиждень він стояв тут на чатах. Те діялося, напевне, в тютюновій крамничці або он у тій бібліотеці непристойного чтива. Хай там як, сигнали надходили вже давно. Один з них, казали, використовує підлітків, що вдають, ніби продають квіти. Це все з анонімних листів. Тож він прикидався на розі одуреним закоханим. Мусив, бідолаха. Все, що коїлося на тротуарах, належало поліції.

З того боку долинали немов скажені кулеметні черги, а то був лише мотоцикл, що виконував «кола смерти». Казали, його цурається смерть, але певности тут не було. Хай там як, він уже двічі проривав своє шатро прямо тут, а до цього два роки працював у Тулузі. Нехай він нарешті покінчить із своїм клятим мотором! Нехай коли-небудь скрутить собі в'язи і зламає хребет, щоб про нього більше не балакали! Коли чуєш, як він гуркоче, зразу стаєш лихий! Так само й тоді, коли чуєш, як дзвенить трамвай, бо й місяця не минуло, як отут, біля павільйонів, він переїхав двох старих із притулку Бісетр. Зате автобус був спокійний і тихий. Сигналячи, зводячи дух, він обережно, немов навпомацки, заїздив на майдан Піґаль із чотирма пасажирами всередині, що сходили розважливо й повільно, як півчі з хорів.

Переходячи від гурту до гурту, що купчились навколо лотерей та всіляких інших принад, ми вийшли до межі, де кінчалося свято, до неозорої чорної порожнечі, де ходили до вітру цілими родинами. Завертаймо! Йдучи назад, ми, щоб відчути спрагу, скуштували каштанів. Спраги не відчули, зате стало гидко в роті. В одному каштані виявився хробачок. Наче зумисне, він дістався Мадлон. Саме з тієї хвилини все пішло шкереберть: доти Мадлон іще стримувалась, але хробак управив її в несказанну лють.

Коли Мадлон пішла аж до струмочка випльовувати хробака, Леон на додачу сказав їй щось, щоб вона нікуди не ходила; йому чомусь не сподобалося, що їй треба відпльовуватись. Цілком по-дурному він запитав Мадлон, чи їй, бува, не трапилась кісточка від ягоди кохання. Цього аж ніяк не можна було запитувати. Тут уже й Софі втрутилась до їхньої розмови, не дотямивши, про що йдеться. Просто хотіла знати.

Те, що в розмову втрутилася Софі, людина зовсім чужа, роздратувало всіх іще дужче. Цю хвилину нас розділила зграя галасунів. То була молодь, що приманювала клієнтів, але при цьому ще й кривлялася, вигравала на дудках, верещала і зойкала. Коли ми знову зійшлись, Робінзон і далі сперечався з Мадлон.

«Ось, — думав я, — слушна мить повернутися… Якщо їх обох лишити тут разом на кілька годин, вони зчинять бучу просто посеред свята. Як на сьогодні, то досить!»

— Може, поїдемо? — запропонував я Робінзонові. Він вражено подивився на мене, а я й далі був переконаний у слушності своїх слів. — Ви й досі не насвяткувалися? — додав я. Тоді Робінзон на мигах показав, що спершу годилося б послухати Мадлон. Я теж хотів би дізнатися її думку, хоч, власне, навіщо вона мені? Й нарешті оголосив:

— А ми й Мадлон заберемо з собою!

— Заберемо? А це ж куди? — здивувався Робінзон.

— Таж у Віньї!

То був промах, іще один. Але слово вже випурхнуло.

— Хіба в нас у Віньї не буде для неї вільної палати? — докинув я. — Вже чого-чого, а палат нам не бракує! Можна ще й повечеряти разом… Це буде набагато веселіше, бо тут ми просто мерзнемо вже дві години! Адже поїхати неважко.

Мадлон нічого не відповіла на мої пропозиції. Навіть не глянула на мене, поки я говорив, проте не пропустила жодного мого слова. Я, зрештою, не сказав нічого поганого.

Коли я ненароком трохи відбився від гурту, Мадлон підійшла до мене й тихо спитала, чи я не збираюся часом знову позбиткуватися з неї, запрошуючи до Віньї. Я змовчав. Адже не можна було спокійно розмовляти з такою ревнивою жінкою, як вона, це додало б нових приводів до всіляких притичин, що їм не буде кінця-краю. Крім того, я до пуття й не знав, кого й до чого вона ревнує. Досить часто почуття,