Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Я бачив: поруч із Софі Мадлон блякне, програє. Грайливість пасувала б їй краще, але тепер вона була така, ніби пізнала найвищі істини. Це дратувало мене. Я б залюбки знову надавав їй лящів, аби побачити, чи зможе оговтатись, чи сповістить мені ті свої високі одкровення. Але всміхнімося! Ми на святі, тут негоже плакати! Нумо веселитись!
Дорогою назад Мадлон розповіла Софі, що працює в своєї тітки: вулиця Роше, тітка шиє корсети. Мабуть, сказала правду.
Уже тієї миті було неважко зрозуміти, що наша спроба примирення — марний захід. Увесь мій план заваливсь: він був виявом слабкости.
Ми даремно прагнули побачитися. Софі ще й до ладу не розуміла ситуації. Не усвідомлювала, що, зустрівшись із Мадлон, ми створили собі зайві труднощі… Робінзон мав би розповісти мені, попередити, що вона аж так затялася… Шкода! Що ж! Бах! Бах! Завжди й неодмінно! Вперед до «тусіні», як названо ту карусель! Це я пропонував, це я платив, аби ще раз спробувати приступитися до Мадлон. Але вона ввесь час утікала, зрештою, скористалася юрмищем і вискочила на іншу, передню лаву, сівши поруч із Робінзон ом. Я піймав облизня. Нас підхопили хвилі і хитавиця темряви.
— Нічого не вдієш, — стиха промовив я. Софі нарешті погодилася зі мною. Зрозуміла, що в цій пригоді я став жертвою своєї дурної уяви. — Бачиш, яка вона люта! Гадаю, найкраще тепер — дати їй спокій. А ми, заки їхати, ще, може, зайдемо в «Шабане»?
Ця пропозиція вельми сподобалась Софі, бо про «Шабане» вона чула не раз, іще живши в Празі, й тепер їй нічого б так не хотілось, як піти в «Шабане» й на власні очі побачити, чи не перебільшені чутки. Проте, порахувавши, ми виявили, що нам не стане грошей на «Шабане». Тож треба лишатися, де є.
Поки ми сиділи в тій «гусіні», Робінзон, напевне, посварився з Мадлон. Вони зійшли з каруселі обоє люті, мов собаки. Мадлон сьогодні очевидячки не можна чіпати навіть пінцетом. Аби її заспокоїти й уладнати сварку, я запропонував ще одну розвагу — половити корки. Мадлон невдоволено погодилась, але виграла в нас усе, що хотіла. Ставила своє кільце над самим корком і миттю висмикувала, тільки-но дзенькав дзвіночок. На тобі! Клац! Готово. Власник страшенно дивувавсь. Винагородив її пляшкою напівсухого шампанського «Великий герцог Мальвуазон». Дарма й казати, Мадлон була спритна, проте успіх її не втішив.
— Я не питиму, — оголосила вона зразу, — це погане вино.
Отож пляшку відкоркував Робінзон. Гоп! І то під фанфари! Було кумедно те бачити, бо Робінзон, власне, ніколи не пив.
Після цього ми прийшли перед весільною процесією з бляхи. Бах! Бах! Тут можна все з'ясувати з допомогою куль. Шкода, що я не так влучно стріляю. Я привітав Робінзона. Він завжди вигравав, хоч до якої гри ми бралися. Проте і його не розважила власна вправність. Здавалося, немов їх обох, Робінзона й Мадлон, силоміць притягай виконувати осоружну роботу. Не було жодного способу звеселити їх, розігнати смуток.
— Веселімося, ми ж на святі! — загорлав я ще раз, не знаючи, що вигадати далі.
Проте їм були байдужі мої заохочення, слова, якими я протуркав їм вуха. Ці люди не чули мене.
— Де ж ваша молодість? — запитував я їх. — Куди ви її поділи? Чи молодь тепер не розважається? Що ж тоді вже казати мені, адже я старший від вас на десяток років?
Тоді Мадлон і Робінзон дивились на мене так, немов перед ними п'яний, безтямний чоловік, який верзе казна-що і якому навіть не треба відповідати… Немов і не варто братися до розмови зі мною, бо я, безперечно, ніколи не зрозумію того, що вони пояснюватимуть… Шкода й заходу… «А може, вони мають слушність?» — сказав я собі тоді, занепокоєно розглядаючись.
А люди довкола нас робили все необхідне для розваг і веселощів; на відміну від нас, не переймалися дрібними прикрощами. Не переймались анітрохи! Люд упивався святом. Ось тут за франк! Тут за п'ятдесят сантимів! Скільки вогнів, закликів, музики й цукерок… Люди ворушились, мов мурахи, і теж носили в руках невеличкі личинки — недокрівних, немічних немовлят, що, збліднувши, наче танули в потоках яскравого світла. Трохи рожевої барви зоставалось у немовлят тільки навколо носа, там, де збиралися шмарклі й поцілунки.
Серед інших тирів я одразу впізнав «Тир народів», проте нічого не сказав своїм супутникам. «П'ятнадцять років, — сказав я собі, тільки собі самому. — Проминуло цілих п'ятнадцять років. Яка давнина!» Скільки друзів утрачено дорогою! А мені здавалось, ніби «Тир народів» ніколи не виборсається з того болота, що засмоктало його в Сен-Клу… Він таки оклигав і тепер мов новісінький, має музику й усе інше. Що ж, ясно. Там стріляють по мішенях, тир працює, як завжди. І яйце, як і я, повернулось, он воно посередині, здається, ні на чому й не тримається, от-от підскочить. Ціна два франки. Ми проминаємо: дуже холодно, аби спинятися, краще ходити. Але не тому, що бракує грошей, їх доволі в кишенях, досить, аби бряжчали, награючи кишенькові мелодії.
У ті хвилини я, здається, був ладен учинити що завгодно, аби тільки поліпшити загальний настрій товариства, проте ніхто не сприяв моїм зусиллям. Якби з нами пішов Парапен, було б, безперечно, ще гірше, серед юрмищ він завжди хмарнів. На щастя, Парапен лишився чергувати в клініці. Я вже шкодував, що прийшов на це свято. Хоч Мадлон засміялася, але її сміх уже не тішив. Робінзон хихикав поряд із нею, аби не кортіло чого іншого. Софі раптом почала жартувати. Кінець.
Коли ми проходили повз фотопавільйон, майстер помітив наші вагання. Ніхто з нас, власне, не хотів зніматись, хіба що Софі. Та, завагавшись під дверима, ми опинилися перед апаратом. Корились неквапним командам фотографа, постававши на картонному трапі, що його склеїв він сам, уявного корабля «Мила Франція». Саме так було написано на нібито рятувальних поясах. З хвилину ми стояли й дивилися просто себе, кидаючи виклик майбутньому. Решта клієнтів нетерпляче дожидались, поки спустимося з трапу, гучнішали обурливі голоси, нас називали негарними, бридкими.
Вони користалися
