Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Гу! Гу! Геть від сонця, шайтане! Віддай нам світло й день!
А сонце вже зникло, і там, де воно тільки що сяяла, ледве помітно мерехтів прозорий блакитнувато-зелений вінець. На небі, в зеніті, тьмяно заблищали сузір'я. Вздовж обрію низьким колом замкнулася зоря неприродного, зелено-брунатного відтінку. І раптом зірвався холодний вітер, наче війнуло на військо подихом смерті й одвічним холодом міжпланетних просторів.
Вили собаки, билися у запрягах мули, волали люди. А дервіші шалена крутилися дзигами і щось кричали пронизливо й лунко.
Прозорий і примарний німб сонячної корони раптом розірвався. Спалахнула вогняна бризка, за нею ще кілька, і люди враз примружили очі від сліпучого світла. Вогняний місяць вже плавав у височині, і день вступав у свої права під несамовиті зойки дервішів.
— Гу! Гy! Моліться, правовірні! Тільки молитви праведних рятують від загибелі сонце!
І збирали у подерті халати, у пригорщі й мисочки дрібні монети зляканої і вдячної пастви.
І тоді з мінаретів позаміських мечетей раптом полилися співучо-прозорі звуки азану. І військо стало на молитву обличчям до Мекки, дякуючи аллахові за те, що сонце не загинула у надрах одвічного мороку і небуття.
І хоча дервіші і ворожбити ордену Мевлеві і ордену Джевлеті вимагали, щоб падишах зупинив військо, бо всі справи, розпочаті в день затемнення сонця і в три наступних дні за ним, закінчаться нещасливо, — вирушило далі Османове військо, заколивалося й посунулося на північ тисячоногим безкраїм потоком, як лава вулкана, як сарана, що знищує все живе. До дна випивали вони колодязі й криниці, витоптували поля, сади, городи, винищували птахів і худобу, вирубували на багаття гаї та ліси, гвалтували жінок, забирали гарби та коней, і пограбовані, знесилені люди посилали їм навздогін не побажання перемоги й слави, а прокльони і плач.
Повільна і гойдлива хода верблюда вколисує Гюль-Хуррем. Над її головою блакитний намет з блискучими золотими китицями й френзлями, з довгими завісками, що охороняють її від сонця, поглядів і куряви. Дере в горлі. Болять очі від весняного сонця. До запамороки пливуть праворуч і ліворуч смугляві горбоносі обличчя, зливаються в строкату зибінь. Від вигуків на пошану султанові, від брязкоту зброї і від спеки голова її іде обертом, заплющуються втомлені очі, і султана починає куняти.
Але глибокий, настирливий душевний біль не дає забуття.
Війна, загибель Ляхистану.
Бачачи це незліченне військо, валки, гармати, слонів та верблюдів, Настя відчуває себе крихітною і безпомічною, як у перші часи свого перебування в Стамбулі. Хіба щось встоїть проти такої сили?! Вона пригадує рідний хутір, мигцем побачену у дитинстві Звенигородку, ще два-три селища та хутори, загублені в зеленій пустині Дикого Поля. Та така ж сила розчавить, потопить, зітре на порох, як затоптує череда степову рум'янку або весняні проліски.
А проте чого турбуватися султані Стамбула?! Рідного хутора й батьків давно нема на світі. Давно обмили дощі і висушили степові вітри їх непоховані кості. Давно поросло буйним зіллям рідне згарище, а озеро, де так любила вона збирати латаття, взялося тванню і мулом.
Рідна земля!.. А хіба не батьківщиною стала їй оця пишна Туреччина, Стамбул, де має вона казково прекрасний палац, чоловіка й дитину, де всі уславляють її красу і скоряються їй, як господині?!
Рівно й плавно гойдається спина верблюда. Повільне коливання навіває їй сон, очі мимоволі заплющуються, засліплені весняним сонцем, блакиттю і строкатими плямами.
Але знов якась сила наче штовхає Настю, і вона здригається і розкриває очі.
Патріарх.
Ось він стоїть перед нею, високий, худорлявий, з гачкуватим носом й вогняно-чорними очима під кашеміровим каптуром. Адже Гюль-Хуррем так і залишилася християнкою, та й ніхто не схиляв її силоміць до ісламу. Мулли і улеми люблять і шанують її і дякують за багатющі вакуфи, без яких жодний з них не виходив з Біюк-сарая. Правда, й патріарха приймає вона і також щедро обдаровує грошима, перлами на ікони і всім, що тільки може вигадати, аби молився він за неї, за Османа і за їх дитину і розгрішив її за шлюб з мусульманином. І патріарх завжди розгрішує її і дарує їй проскурки, пляшечки святої води, іконки і хрестики, свячені пальми і чудові персики й яблука на спаса або червоні яєчка на великдень, а у святий вечір — кутю з родзинками та цукатами, медом та різним пряним корінням.
Тоді все було ясно, просто й зрозуміло, і раптом все переплуталося.
Від патріарха довідалася вона про бій під Цоцорою, про загибель польського війська, і про те, що вирішено знищити всіх козаків з їх селами, хуторами і містечками, забрати все Дике Поле, всю землю Руську під падишаха і, замість козаків, заселити її турецькими пересельцями.
— Відхили руку диявола від рідної землі, грізно казав їй патріарх. — Десниця господня скарає тебе, коли ти віддаси її на поталу ісламові, бо невимовними муками спливе вона, і загибнуть на палях, на залізних гаках і по катівнях сини твоєї віри і крові.
Настя полотніє. Як-то? Невже падишах почав ховатися від неї з найважливішими державними справами? Хіба він вже не радиться з нею про кожну дрібницю? Чи то вельможі оплутали розум його і відхилили від своєї дружини? Але звичка носити личину примушує Настю стриматися, і вона всміхається патріархові повною величі всмішкою, ледве помітною крізь серпанок.
— Не турбуйся, отче святий. Падишах скарає лише тих, хто руйнує й плюндрує наше квітуче узбережжя і забирає правовірних у неволю. Адже кожен володар мусить дбати про спокій і захист своїх підданців.
Патріарх гнівно блимає очима.
— А хто нападає на падишахову країну? Твої брати-козаки зі своїм гетьманом Сагайдачним.
І Настя мимоволі здригається.
Він! Петро!
Забуте, далеко минуле виринає з небуття, і на мить Насті здається, ніби вона знову у Дикому Полі, на хуторі, знов чекає Сагайдачного, тремтить за його життя.
— Гнів господній скарає тебе і дитину твою, якщо ти не виконаєш волі Всевишнього — грізно повторює патріарх і виходить чорний і стрункий, як кипарис, серед білого мармуру галерей та альтанок.
Настя довго стоїть мовчазна і розгублена, потім коліна у неї підламуються, і вона сідає на край водоймища, де грають маленькі золоті рибки, але не бачить вона ані
