Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький
Згадки про академію неначе розбуркали Ба-лабуху: він одразу став сміливий і говорючий.
– А я грав Злобу,– та ще й як грав! – сказав Балабуха, розговорившись.– Було як накину на плечі чернечу чорну мантію, та обкручу голову гидрою, та візьму в одну руку меч, а в другу пучок гадюк, та як вийду, та як крикону: «Я Злоба – ховай свого лоба!»
Балабуха розпалився й справді схопився з місця, підняв руки вгору й крикнув на всю хату. Горбата Килина несла в руках пляшку з горілкою й тарілку з паляницею. Для бідної дівки здалося, що Балабуха схопився з місця й хоче луснути її кулаком в спину. Вона затрусилась і упустила тарілку на поміст. Тарілка хрьопнула й розбилась.
– Цур дурної! – сказав Терлецький.
– Якась перелякана дівчина! – сказав Балабуха, сідаючи на стілець.
Килина позбирала шматки тарілки й паляниці в хвартух і з плачем вийшла з світлиці.
– Колись я писав вірші, знав напам'ять Овідія, Горація, а тепер все чисто повилітало з голови, тільки й зосталась в пам'яті березова каша,– сказав Терлецький, наливаючи чарку.– Та й той Горацій зовсім-таки не стосується до Хохітви.
Бідна Килина винесла черепки в кімнату з сльозами па очах.
– Що то таке ти несеш в хвартусі? – крикнула матушка на Килину.– Чи розбила тарілку, чи що? Що там за крик?
– Ой, простіть, матушко,– сказала Килина, цілуючи паніматку в руку.– Наш батюшка з тим паничем, мабуть, полаялись та як почали кричати та соватись один до другого з кулаками! А я злякалась та й упустила з рук тарілку.
– Ти сьогодні зовсім здуріла! Бери швидше другу тарілку й неси паляницю на стіл! – крикнула матушка, стоячи серед хати з білою сукнею в руках для старшої дочки.
В кімнаті піднявся якийсь содом. Матушка хапалась прибирати старшу дочку, неначе боялась, щоб часом панич не втік з дому. Шафа й скриня стояли одчинені. Матушка й дочки бігали, кидались сюди й туди, брязкали ключами, виймали нову одежу, причісувались перед дзеркалом. Олеся, чи Олександра Петрівна, найстарша дочка, стояла серед кімнати в білих спідницях, в білому корсеті, котрий не сходився на її повному стані. Мати з меншою дочкою шнурували корсет, силкувались, аж впотіли, а корсет все-таки не сходився.
– Килино, ходи сюди! придави руками корсет та міцніше,– кричала матушка.
Килина вхопила Олесю за стан і стільки помогла, скільки б поміг комар. Шнурки в матущиних руках лущали, а корсет все-таки не сходився.
– Покличте бабу Хіврю! – крикнула матушка,– бо ця Килина ні до чого не здатна.
Прибігла баба, вхопилась і собі за шнурки. Баба була кремезна й жилава. Корсет подався під її руками. Олеся наділа білу сукню, а мати причісувала та прибирала її голову.
Убравши дочку, мати накинула на себе нову сукню, накинула на плечі перську білу, з червоними та жовтими взорцями, хустку, ще раз огляділа кругом дочку, неначе москаля на муштрі, й повела її в світлицю.
Менші дочки попростували за ними слідком, заглядаючи в світлицю через одчинені двері.
Терлецька ввійшла в світлицю тихою ходою, поважно, неначе виплила. Балабуха вглядів в дверях невисоку, але тілисту чорняву даму трохи ніби з пухлим, шляхетським лицем, з гладенько причесаними чорними блискучими начосами на лобі, в білому чіпку в оборках, в котрих синіла широка стрічка з кінцями до плечей. Він устав і ще глибше втягнув коротку шию в комір, несміливо підійшов до Терлецької й поцілував її в пухку білу руку. За матір'ю вийшла дочка, така чорнява, як і мати, гарненька, з білим, трохи коротким, лицем, з темними карими очима. Вона присіла серед світлиці перед Балабухою і неначе дригнула правою ногою. Балабуха поцілував в руку дочку, оступився трохи назад і не знав, де діти свої здорові руки. Матушка сіла на канапі й попросила гостя сісти. Балабуха несміливо спустився па стілець. Проти його сіла Олеся, в котрої щоки почервоніли, наче маківки. Балабуха кидав очима то на матір, то на дочку. Широка синя стрічка в материному чіпкові, біла сукня на дочці, червона стрічка, котрою був підперезаний Олесин стан, червоний бант в косах – усе те так налякало студента, що він сидів, як на шпильках. Перед його очима знов' з'явилась пасіка, улики, темна катрага в пасіці, навіть ліщина й чорнобиль коло пасіки, куди він тепер ладен був утекти й сховатись од тих стрічок та суконь.
– Чи здорові ваш панотець та паніматка? – спитала Терлецька в Балабухи.
– Спасибі вам! Слава богу, здорові,– тихо обізвався Балабуха.
– Такі недобрі: нас ніколи й не одвідають. Я знаю вашого батюшку й вашу матушку,– сказала Терлецька голосно, дрібно й сміливо.
Терлецька питала в Балабухи про його батька й матір так собі, для звичайності. Якби вони й справді приїхали до неї, вона була б їм зовсім не рада.
– І я бачила вашого батюшку,– сміливо обізвалась Олеся до Балабухи. – Такий добрий, такий привітний.
Балабуха перевів очі од матері на Олесю й тепер тільки придивився, що вона була гарненька, але мала не такі тонкі та гострі брови, як в Онисі Прокоповичівни. Тільки круглі чималі темні та блискучі очі сподобались йому одразу.
Олеся не всиділа на одному місці: вона схопилась і вибігла з кімнати, щоб подивитись на себе в дзеркало й поправити на голові червоний бант, і потім вернулась, знов сіла й знов схопилась, побігла до вазонів, заглянула в вазони, знов вибігла в кімнату, принесла графин з водою, полила вазони, знов вибігла й знов перегодя прибігла й сіла. Довгі кінці стрічки кругом стану, кінці банта літали кругом неї, як на вітрі. Олеся ловила стрічки рукою й швидко то откидала їх, то притягала, то обсмикувала. За дочкою вийшла з світлиці мати, поправила щось на шиї, знов вернулась і знов вийшла. Вони вештались, неначе в хрещики грали. Через двері в кімнату Балабуха вглядів здорове ліжко, неначе порон на Росі, а над ліжком здоровий килим, на котрому були виткані чудні квітки, неначе стояли на задніх ногах в три рядки здорові зелені жаби з червоними животами, побравшись за передні лапи. В дверях проти килима Балабуха вглядів другу панну, таку на зріст, як Олеся, але
