Українська література » Сучасна проза » Чотири шаблі - Юрій Іванович Яновський

Чотири шаблі - Юрій Іванович Яновський

Читаємо онлайн Чотири шаблі - Юрій Іванович Яновський

Командир Матте скривився, навіть декому здалося, що він хотів вилаятись, і показав пальцем на село. Це відносилось до «орначів» на бронепоїздові. Заскрипіли башти, і бронепоїзд «КІМ» став бити по флангові.

Білим осіннім ранком командир Матте заїхав на коні в село. Коло млина була юрба людей і на принесених столах лежали трупи розвідників. Один із них не був ще трупом, але мав уже для цього всі візи на своєму мандатові й на грудях.

Не треба розповідати про ці візи. Завжди буває, що люди вміють краще хижаків різати живих людей. Ці візи були — неохайно зроблені начерки зір, назва Республіки й прізвища Вождів. А розвідники були трупами від начерків гострими ножами!

Тихо стояв побитий гарматами вітряк, ошаліло дивився народ, і кусав свої довгі вуса тов. Доєнгардт.

Командир Матте ткнув повід коня комусь у руки й спокійно підійшов до розвідників. Нічого не відбилось на його обличчі. Це була залізна душа. Він уважніше подивився на товариша з «Коршуна», мимоволі глянув на свою зброю і хотів відійти. Тут якась рука вставила палку в фортунине колесо. Все пішло димом.

До гурту підбіг чоловік і крикнув:

— Дівчина в червоній хустці тікає в ліс!

Нікому не пощастило побачити, як сів на коня командир Матте. Його з місця наче здуло вітром. Кінь закрехтав і понісся до лісу. Двоє хлопців з «КІМу» ледве встигли за ним.

Дійсно, якась дівчина тікала в ліс. Червона хустка ще здалеку кидалась у вічі. Командир Матте доскочив конем і став.

— Рубан?! — закричала дівчина.

Командир Матте — він же Рубан — не відповів нічого. Він схватив дівчину з землі і, направивши коня до вітряка, притис його острогами.

Коло столів із розвідниками Матте кинув дівчину на землю. Віддав комусь повід коня. Поправив на голові зеленого кашкета й показав ближчому чоловікові пальцем на дівчину. Той узявся за гвинтівку. Командир Матте вирвав її в нього з рук і закинув у траву.

— В'яжи до вітряка. До крила! — сказав крізь зуби командир Матте. — Починається вітер.

Тоді червоноармієць повернувся до Матте, блідий і спокійний, як на високій горі сніг. Він глянув у рурку револьвера командира Матте, попестив поглядом начерки зір і прізвища Вождів на безсоромних і розхристаних грудях розвідників, сказав.

Говорив тихо:

— Товариш командир, — сказав червоноармієць і мотнув головою на розвідників, — хіба вони на це согласні? Товариш, — крикнув чоловік, — хіба вони согласні?!! Сонце не хоче бачити таких діл. Вціль її з парабеля!

Командир Матте вистрілив у сонце й сказав, коли вітер одвіяв дим:

— Хто?

Люди не рухались, лише очі мимоволі слідкували за мушкою револьвера.

— Вдар її сам! — крикнули з гурту.

Командир Матте тоді спокійно заклав на місце револьвера, звільнив праву руку й потримався нею за руку другого чоловіка; командир Матте тоді схватив за груди тов. Доєнгардта, що нервово ходив поруч, і придивився йому в вічі; не кваплячись, витяг його, Доєнгардтову, шаблю; далі він підійшов до дівчини на землі й мовчки простромив її до землі. Потім він поїхав на свій «КІМ», залишивши все, і пил від копит заступив сонце.

Колишній полковник Доєнгардт з білим обличчям витяг із землі свою шаблю й витер її, Ma заспівала тонкою й прілою ниткою, а народ увесь розбігся.

— Рубан, дорогий! — прошепотіла Ma вже перед смертю й струснула блідою рукою полиневий цвіт. Білі полині обсипали гірким цвітом любов. Поруч на столах хололи трупи розвідників.

Тов. Доєнгардт велів передати Матте останні слова Ma.

— Пустяк, — сказав командир Матте — він же Рубан — і прострелив білу невинну кору ближчої берези.

Так закінчився роман.

Невеличкий горбок у полинях завжди приваблює до відпочинку. З землі росте біла гірка полинь і нагадує любов тієї, що лежить під горбом.

Раз, сидячи в тумані вечора, коли сонце сідало великою раною, я знайшов тут порожню гільзу, що приніс сюди якийсь романтик від парабелума товариша Рубана.


Київ, 1925

Туз і перстень[74]
1

— Уявіть собі, що ви лежите на операційному столі. На обличчя вам кладуть полотняну сітку, а потім тихо й поволі стануть крапля за краплею — хлороформ. Не забудьте при цьому, що руки ваші міцно прив'язано і ногами ви не можете зробити жодного руху. Велика рука вічності здавить ваше горло. Щось солодке, в'їдливе піде до вас у ніздрі. Це буде хлороформ. І десь здалеку-здалеку почуєте тихий і повний суворого рішення голос:

«Рахуйте!»

Ви кусаєте себе за холодний язик, душите себе солодкою-солодкою парою. Вам здається, що груди розірвуться голосним вибухом. Зачините тоді очі й дерев'яним язиком продовжуватимете рахування. І в голові задзвенить якась весіння мелодія.

Минуле оближе теплим язиком вас, і захоче жити тоді ваша кров. Самоцвітним каменем без ціни вважатимете життя, що так сіро минало, так сіро котилося мимо. Хлопці, як же не хочеться вмирати!

Так говорив Пантелеймон Большаков, наш

Відгуки про книгу Чотири шаблі - Юрій Іванович Яновський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: