Чотири шаблі - Юрій Іванович Яновський

Вищеназваний товариш Крига живе в неї на кватирі приблизно з червня місяця цього року й постановлений на ордер жилкому. Вищеназваний товариш Крига жив тихо й смирно, і пияцтвом не займався, і жінок на кватирю не водив.

Відносно того, що він служив у Чека, знала дуже добре, бо вищеназваний товариш Крига про це оповідав кожний божий день. Відносно того, що він був хворий, — то я думаю, що він був не зовсім нормальний і хворий. Часто не давав спати ночами та розказував жахи.

Відносно того, що вищеназваний товариш Крига питав до мене симпатії, — я знала, але ніякого поощренія йому не робила. Він мені не подобався, як мужчина і як ненормальний. В останній час до нього перейшов жити якийсь товариш. Ім'я його було Коля, а прізвища я не чула й не знаю. Жили вони добре. Часто ми чули лише, що товариш Крига не міг спати ночами і будив тому й товариша Колю. Цілу ніч чути було, як він оповідав про розстріли. Він казав Колі: «Я й тебе коли-небудь розстріляю. Ось сюди дам кулю, й мозок вискочить».

Останню ніч нічого не чула, Крига не вертався, а ранком товариша Кригу знайшли надворі задушеного за горло. Відносно того, що, чи було в мене що-небудь з товаришем Колего, — можу відповісти, що — ні, нічого не було. Він мені був зовсім чужий. Більше показати нічого не маю».

— Я вас мушу заарештувати, — сказав слідчий.

Невідомо, що було причиною, — тільки остроги Рубана задумливо дзенькали та ліве око примружувалось, як на полюванні. Він відчував таємні нитки, що тяглися до нього від очей Ma. Нитки були міцні, і рвати їх не хотілося.

— Я беру її на поруки, — запропонував він, відчуваючи ці таємні нитки.

Я не знаю, як слідчий міг на це погодитись, але факт залишається фактом: Ma зосталася дома й слухала, як мовчав Рубан та зітхав на столі гарячий самовар.

— Я його любив, — нарешті зауважив Рубан.

Ma опеклася гарячою ложкою й подивилась на мрійну мідь, де відбивалась її червона щока та блискуче око. Рубан їй подобався.

Як передати такі хвилини, в які нічого не говориться? Рубан мовчав, Ma не говорила ні слова, самовар співав своє. Півгодини було тихо, але нитки все тяглись і тяглись.

— Мені здається, що я вас полюбив, — репліка від Рубана.

— Здається? — перепитала Ma.

— Моє прізвище Рубан, і я пропоную вам бути моєю жінкою, — сказав Рубан, і його холодні очі засвітились без причини.

Якби це була не Ma, a інша — хто зна, в який бік повернув би кіль розмови. Ma сказала:

— Мені теж здається, що між нами є якась нитка або щось подібне, — і простягла руку. Рубан узяв руку.

Що трапилося б далі, якби не було того стуку в двері?

Ma вискочила в сусідню кімнату, а Рубан відчинив слідчому Чека з агентом.

— Де дівчина?

— Є. Що таке?

— Товариша Кригу задушили співмешканець його й вона.

Рубан почув, як повернувся в дверях ключ, але тримав це в собі. Невідомо — була це любов чи лише остання послуга ради неї.

Коли поламали двері — Ma там уже не було, і ніякі шукання не дали сліду до її схованки.

Київ стугонів на ніч і напускав на себе вечірні тіні. На горі на станції кричав «КІМ» — бронепоїзд, чекаючи командира. Командир Рубан міряв велике місто кроками, а хтось у передмісті, «милуючись місяцем, терзав свою гітару».

Машиніст бронепоїзда «КІМ»[73] брав коло водокачки воду. Звичайно, це була робота помічника, але останній десь гнив по дорозі від кулі командира. Згаданий командир — латиш Матте — був для машиніста мішком загадок. Ніякий спирт не мав впливу на командирову голову, і тим більше на командирів язик. Його прозвали «німий Матте».

Машиніст слухав, як булькала вода, і пильно стежив за безпечністю свого тилу. Командир міг з'явитись, як буря, а хіба тонка обшивка тендера врятує від кулі парабелума?

Вода дратувалась із машиністом і його майбутністю. Вже холодний піт почав проступати на чолі.

Нарешті якась крапка часу, якась жартівлива хвилинка переповнила командирову чашу: він вискочив із вагона й мовчки одсалютував у повітря одним пострілом. Друга куля мала йти на тендер паротяга. Задумливо дзенькали командирові остроги, й ліве око примружилось, як на полюванні.

В цю хвилину на перон вибігло двоє військових. Вони здивовано глянули на револьвер командира й не знали, що думати. Командир підняв на всякий випадок зброю.

— Товариш, — сказав старіший із двох — колишній полковник з довгими вусами, — я командир першого мортирного дивізіону. Мені потрібна ваша поміч.

Латиш Матте переклав револьвера в ліву руку й простяг праву руку гостю. Потім він почав дивитись у вікно апаратної телеграфу й стояв так увесь час.

— Ворожа артилерія сильно б'є по моєму участкові, —