Жуль - Дідьє ван Ковелер

Не знаю, що мені робити зі своїм життям. У мене, як завжди, багато планів. Коли повернуся, запропоную для сітки мовлення на наступне літо задум передачі під умовною назвою «Новий кут зору». Знову візьмуся до спуску на плотах, до спортивних лиж, спробую всі інші можливі види спорту — від тенісу до спуску з гірського схилу із парашутом та стрільби з луку. Відновлю водійські права. Я вже не кажу про незабутні адміністративні процедури зі скасування посвідчення з інвалідності, які чекають на мене. Але перспектива провести усю відпустку з Фред лякала мене. Кортіло повернутися до твердого ґрунту, не вибачаючись ні за морську хворобу, ні за відмову від нічних утіх. Менше за все мені хотілося потрапити на пляж у Трувілі без Жуля. Адже зазвичай він цілий рік чекав на це диво. Я згадувала наші нескінченні спільні купання, наше полювання на мартинів, наші карколомні флірти, коли я відпускала Жуля гасати самого... Рятувальники охрестили його Дон-Жуаном-нашого-Пляжу. Дідько, і нащо я опиралася скасуванню броні в готелі?!

Пса мені бракувало. Бракувало страшенно. Лише він міг угамувати мій смуток, стримати напливи депресії, подарувати радість та розділити її зі мною... Авжеж, вітрильник був просто дивовижний, і щойно нудота відступила, я замилувалася краєвидом — розкішними відблисками світла на хвилях Ла-Маншу, — і все ж нудьгувала. Хотіла лише одного — знову побачити Жуля. Однак мости було зруйновано. Я з власної волі залишила свій телефон у кабінеті доктора Османа, щоби не мати ні якихось новин, ані скарг. Я мала дозволити Жулю повністю присвятити себе новому життю, створити міцний зв’язок із його новим власником, повернути собі звичну роль поводиря, не відчуваючи — як я — жахливої порожнечі. Алісо, ти маєш забути про нього — заради нього.

Але я не могла...

У таксі я в найменших дрібницях обмірковував усе, що сталось у кабінеті доктора Османа. Мене присипляло хропіння Жуля, який, охопивши мої ноги своїми лапами, заснув, щойно ми вирушили з вулиці Баньйоле. Побачене видавалося повною нісенітницею — і все ж я мав відчуття, ніби після тривалої сплячки нарешті прокинувся у власній стихії. Для цього пса я — єдина надія. Він сподівається на мене. Так само Ґвендолін покладалася на мою уяву, вимагаючи неможливого — і лише так я міг бути корисним для неї. Шукати нові задуми, виявляти інтуїцію, шкрябати по самому дну... Зрештою, саме це — моя головна чеснота. Коли я закоханий, то перешкоди мені невідомі. Маленьку фабрику добрив, що ледве зводила кінці з кінцями, я перетворив на перше в Бретані екологічно чисте підприємство.

Одного разу я помітив, що, якщо підірвати вулканічну породу під назвою шабазит і обробити нею свинарник, сморід ставав не таким нестерпним. Тоді — влітку 2002 року — ми з Ґвендолін вирушили у весільну подорож до однієї каменярні на півночі Італії. Я хотів дослідити властивості цієї породи, аби знайти можливість видобувати з неї природний ароматизатор для добрив Vert-de-Green, — бо ми втрачали п’ять-шість ринків на рік через запах, який відлякував гравців у гольф. Під час досліджень мені спала на думку блискуча ідея — і я поквапився запатентувати її та випробувати вдома. Результати наробили галасу в департаменті Фіністер: при додаванні до харчу для свиней, подрібнений шабазит усотував аміак і зменшував кількість азоту в фекаліях на тридцять шість відсотків. Очищений гній став безпечним для навколишніх водойм, і пляжі позбулися зелених водоростей. У нас інвестували компанії навіть більші за Terre d’Armor (лідера у виробництві бретонської шинки), що дозволило оплатити розробку харчової добавки «Чистокнур» (назву вигадав не я).

Після злиття-поглинання та виходу на біржу злиденне ПП перетворилось на траст, де мені місця вже не знайшлося. Коли мова зайшла про «відкати» чиновникам, я виступив проти позиції наглядової ради. Ґвендолін, вимушеній обирати між мною й акціонерами, довелося пожертвувати собою заради інтересів компанії — вона вигнала мене й вийшла заміж за сина власника Terre d’Armor. Тоді вона злилась на мене за це. Звісно, «мадам де Фреж» звучить престижніше, ніж «мадам Ле Клуз», однак її новий статус національного лідера з виробництва дієтичної свинини вимагав радше союзу із шинкою, ніж із арабом-вегетаріанцем. А ревнощі виробника шинки, його відданість ідеалам Ле Пена та колосальний вплив на Ґвендолін довершили справу.

Коли вона викреслила мене зі свого життя і своєї компанії, позбавивши винаходу, та ще й звинувативши в спробі продати його конкурентам (цю кумедну справу змайстрували її адвокати), я закляк, ніби потрапивши в крижану пастку. Я зіщулився у своєму наметі, відчуваючи, як крижаніють серце і почуття. Більше не вірив нікому, не мав бажання боротися — вважав, що це безглуздо, адже я просто нікчема...

Дивно, але ми з цим псом неймовірно схожі. Оббрехані, звільнені, покинуті, непотрібні... І все ж готові бігти вперед — як раніше. У разі потреби ладні з неба місяць зірвати! Пес це відчув. Пес мав рацію, обравши мене.

На вулиці Амстердама мене до тями привів дзвінок. Це була Кумба, сусідка. Вона вибачилась — і негайно осипала докорами: минулого вівторка я погано закрутив кран. Пральна машинка щойно затопила мене, тож вона сумнівалася, чи варто полоскати — адже паркет був доволі пористим, і могло просочитися ще більше води.

Я мало не попросив водія розвернути машину. Проте Жуль — за висловом доктора Османа — «потребував оцінки психолога». До того ж, висновок щодо поганого поводження дозволить собаці уникнути звинувачень у спробі вбивства господаря, позбавлення сертифікату і присипання. А мене — покарання за переховування небезпечного пса. Я запевнив Кумбу, що згодом буду. Оскільки вона мала дублікат мого ключа, я попросив її накинути на безцінний почет Абд аль-Кадіра занавіску із душа, заспокоїти мадам Бертон та починати прибирати воду.

— Отак завжди! — зітхнула Кумба.

Таксі проминуло вокзал Сен-Лазар — аж раптом Жуль прокинувся і скочив мені на груди, загавкавши.

— Що, приспіло йому? — занервував водій.

Я заспокоїв його: у подібних ситуаціях пес мав поводитись інакше. Я запропонував Жулеві пригорщу корму із пакету Pedigree PAL. Та він загавкав іще гучніше і лапою вдарив мене по нозі. Водій свердлив мене поглядом у дзеркалі заднього виду. Мені довелося витягнути з кишені виданий Мартиною список чарівних команд.

— Тихо!

І пес одразу замовк, кинувшись вилизувати вікно так люто, ніби хотів розтопити скло.

— Гей, обережніше! — гукнув таксист, загальмувавши на світлофорі.

— Замри!

Жуль миттю припинив лизати вікно і обернув до мене повний благання погляд.

— Якби ж то дітей можна було так дресирувати, — збентежено пробелькотів водій. — У мене чотири доньки...

Я попросив його почекати нас трохи. Схопив повід і відчинив дверцята. Серце мало