Жуль - Дідьє ван Ковелер
Можна подумати, що, відчаливши, ми зняли всі питання... Роками я шукала підтримки в малярстві. Обожнювала запах терпентини[5], любила відчувати пальцями фактуру фарби, ніздрювату поверхню полотна, масну консистенцію пастелі, зміну температури на своїй палітрі. Мені подобалося прислухатися до розмов відвідувачів виставок, що їх влаштовувала Фред. Я всотувала уривки емоцій — щирих або силуваних, але переважно суперечливих. Мені хотілося, аби мої картини до них промовляли. Проте вони завжди казали те, що я хотіла почути. На свій кшталт переказували тексти із каталогу. О, мадам, ми надихаємося вашою позитивною енергією! Еге ж... Усі ці акваріуми свинцевого кольору, привиди, що горлають розпачливо за наглухо зачиненими вікнами... Я пишалася тим, що на мене вплинув Магрітт, і радо згодовувала глядачам свою версію «Зойку» Мунка. Тож я зненавиділа зболений гнів, що всі ці роки мимоволі виливався з мене на бідолашні полотна. І саме тому я скасувала виставку, яку Фред за підтримки радіостанції хотіла провести у жовтні — так вони планували відсвяткувати «повернення голосові зору».
— Алісо, хай так, згода: залиш свій «темний період», — не вгавала Фред. — Але малюй усе нове, що бачиш! Бо інакше будеш нещасна!
Авжеж, буду. Як пояснити закоханій жінці, яка щиро намагається підтримати моє мистецтво, що насправді малярство було для мене замінником? Тепер я не маю потреби уявляти світ — я можу роздивлятись його! Я просто хочу жити — це все! Мені не потрібні компенсації, перетворення, а найголовніше — існування за рахунок зовнішніх атрибутів, і то найгірших: тих, які я вигадала сама! Позасвідомі відблиски німого відчаю, що з перших же місяців прозріння я вважала подоланими, тепер, коли здатність страждати повернулась до мене, знову постали перед очима.
Однак заковика була не лише у барвах. Зрадили мене й звуки. В аматорському хорі ліцею імені Генріха IV (я співала там двічі на тиждень) уперше в житті я сфальшивила. Опинившись серед звичних голосів, я розгубилася раптом серед облич, які так мало личили до теситури[6]...
Господи, як же за ці дванадцять років змінилися люди!.. І річ не в моді, розповсюдженні ліфтингу, ботоксу та інших засобів боротьби з віком, які, перемішавши всі покоління, приховують відблиск душ під фальшивою одноманітною личиною молодості. Усі стали подібні до всіх. Уніфіковані, доведені до однакового формату, стерилізовані політкоректністю, хронічним песимізмом, диктатом екологічно чистих продуктів, докорами сумління та невпинною самокритикою. ЗМІ промивають їм мозок «особистим розвитком», який насправді є ні чим іншим, як пришвидшеним розплодом мас. Раніше я час від часу вловлювала в їхніх словах цю гримучу громадянську суміш егоцентричного пристосуванства та інфантилізму. Окрема історія — з набиранням різноманітних текстів у смартфонах. Ці рухи пальців на вулиці, у громадському транспорті, в офісах зливаються у своєрідну цифрову хореографію клонів, гротескність якої, певно, вловлювала тільки я. Місто видавалося мені населеним аутистами, що, не звертаючи уваги одне на одного, розмовляли самі з собою. Нарциси, занурені у твіттер і виснажені постійним стресом, який весь час штовхає їх уперед, — так само, як і їхні автівки, вони стали гібридами. Такі собі скупчення перешкод, спричинених надміром інформації та розрядженням батарей...
Звісно, джерелом зневіри була я сама. Коли світ згаснув, він іще був молодим. Ось він спалахнув знову — та ми вже постаріли. Як змінити барви тепер, коли я знову стала невід’ємною від світу? Усі ці роки люди мені торочили: «Яка ви мужня!», — і це справді надавало мені нових сил... А хто тепер співчуватиме мені, хто захоплюватиметься тим, як я «справляюся із життям»? Зір повернувся до мене — і приголомшив...
Загальне піднесення навколо мене, зачудування прозрінням викликали в мене ганебне відчуття самотності — такого я не відчувала навіть тоді, коли ще не мала зору. Якщо раніше я (переважно через пиху та інстинкт самозбереження) вимагала від себе обов’язково бути щасливою, то тепер просто намагалася вписуватись у правила доброго тону. Я вже не мала права почуватися нещасливою.
До слова, велося мені не зле. Принаймні про це свідчили огляди. Окуліст із Онфлера, — я навідалася до нього, перш ніж піднятися на човен, — не міг повірити в те, що клітини ока здатні так швидко охопити штучну рогівку. Мій зір, на кілька тижнів випереджаючи прогноз хірурга, став абсолютно нормальним. Я відмовилася від кортикостероїдів та препаратів, які стримували відторгнення органу — в інструкціях до них депресія фігурувала в переліку побічних дій. Усе це дуже тішило Фред. Вона переконувала себе, що мої зміни настрою були несамовільними. І сліпота, звісно, була на її боці.
Варто сказати, що я доклала чимало зусиль, аби приховати від неї втрату лібідо та нове для мене сором’язливе ставлення до чоловіків. Однак прикидатися було важко. Навіть у темряві мені не вдавалося відчути ту насолоду від пестощів Фред, яка пронизувала мене раніше. Її образ — експозиція — щоразу спотворював акт, бентежив мої відчуття, руйнував вигадку. Інквізиторський погляд і нещира посмішка Фред аж ніяк не в’язалися з тим, що я уявляла раніше. Я втрачала Фред. Довелося вдатися до шахрайства. Я сказала, що в мене морська хвороба і що мені ніяково від близького сусідства з власницями човна. Безладні звуки долинали до моїх надто цнотливих вух із сусідньої кабіни, коли Дафна й Ніколь ставили човен на автопілот.
Та залишалися сповнені любові слова Фред, її прекрасне контральто, її кохання, її парфуми, що, мов міцний мур, захищали мене. І ця ніжність не знала дотиків. Щоразу, перш ніж заснути, ми все гостріше відчували розрив між нами. І щоразу мої ночі були сповнені нових бажань — і я все менше почувалася винною. Авжеж, я досі кохаю тебе. Але вже інакше. «Авжеж» і «досі» рівнозначні «іще, поки що». Різниця у віці та в зовнішності — не єдині причини, Фред. Я вже не
