Чекаючи на Боджанґлза - Олів'є Бурдо

це життя, а життя, наскільки я знаю, не продається! До того ж мене не звільнили, я сама пішла від того шефа, бо відмовилася брати участь у тому всеохопному шахрайстві Я скористалася перервою на обід і пішла з крамниці з найбільшим і найкрасивішим на світі букетом, який тільки можна було створити.

— На ваше щастя, всі ваші чесноти поєднуються з поведінкою крадія. Колись у лісі жив Робін Гуд, а ви — така ж крадійка, але в квітковому магазині! Та я подумав, що раз ви самі відмовляєтеся від роботи, то можете бодай допомогти сусіду ту роботу знайти… Наша телефонна книжка переповнена іменами важливих людей, то нехай вже я не буду єдиним хлопцем, який працює щосереди.

— А це вже чудова ідея, я влаштую обід, аби допомогти нашому сусідові знайти роботу! Це буде великий працевлаштувальний обід. Але до того я маю повести його в крамницю, аби він купив собі костюм і черевики, бо не можна знайти собі роботу, якщо носиш дірявий спортивний одяг, а на ногах у тебе пластикові шльопки! — вигукнула вона, перш ніж перетворити ліжко на трамплін. Вона стрибала, як кізонька, далі — оплески та ейфорія. В найкращому випадку.

З часу нашої вибухової зустрічі вона завжди робила вигляд, що не знає реальності, це було дуже мило. Принаймні я робив вигляд, що думаю, що вона прикидається, хоча все це в неї виходило дуже природно. Після того епізоду біля басейну ми втекли з палацу, а позаду залишили той наш фарс, ображене зібрання та бідну мегеру, що мало не потонула. Ми цілу ніч їхали, співаючи «хлюп» і «буль-буль», сміючись, як ненормальні

— Їдьте швидше, а то вас наздоженуть ваші ж побрехеньки! — кричала вона, піднявши руки та стоячи просто в кабріолеті.

— Не можу, спідометр і так зашкалює, а бензин на нулі, якщо будемо і далі так їхати, то розіб'ємося просто об вашу дурість!

На в'їзді в містечко Параду, саме біля Альпій, автомобіль почав жалібно бурчати, ніби хотів випросити в нас пощади, а потім і геть закляк саме перед капличкою з червоними потертими дверима та іржавими бляхами.

— Ходімо одружимося негайно, а то потім забудемо! — вигукнула вона та перестрибнула через дверцята кабріолета зі зворушливою, але гордою незграбністю.

І ми побралися, без свідків, без святого отця, ми самі склали тисячу молитов. Перед вівтарем ми стояли та співали, плескаючи в долоні, як це роблять афроамериканці під час весілля. На терасі ми танцювали під музику, що лунала з автомобільного транзистора, то був гарний фрагмент пісні Ніни Сімон, цей фрагмент і досі звучить у будь-яку пору ночі чи дня.

Її екстравагантна поведінка наповнила все моє життя, зробила кубло в кожному закутку, зайняла весь циферблат годинника, відбираючи в нього кожну мить. Ту шаленість я прийняв із широко розпростертими обіймами, ті обійми я потім закрив, аби міцно її обійняти та увібрати в себе, але боявся, що ця ніжна безумність не буде вічною. Для неї реальності не існувало. Я зустрів Дон Кіхотку, в спідниці та на підборах, яка кожного ранку, щойно розплющивши ледь набряклі очі, стрибала на свою шкапу, несамовито ляскала її по боках і галопом вилітала в атаку на свої далекі щоденні вітряки. Їй вдалося надати моєму життю сенсу, перетворивши його на постійний безлад.

Її траєкторія була ясною, вона мала тисячі напрямків, мільйон горизонтів, моя роль полягала в тому, аби регулярно стежити за матеріальним забезпеченням, даючи їй засоби для існування в цьому шаленстві, стежити, аби вона нічим не переймалася. Коли в Африці ми помітили пораненого журавля на узбіччі, вона вирішила взяти його з собою та вилікувати. Нам довелося подовжити наше перебування на десяток днів, а потім, коли птаха одужала, вона вирішила забрати її з собою в Париж, але не розуміла, що для того, аби перетнути кордон, треба отримати сертифікати, вкрити їх печатками та підписами, заповнити цілу гору формулярів.

— Навіщо все це божевілля? Не кажіть, що кожного разу, коли ця пташка перелітає кордони, їй теж треба заповнювати формуляри та спілкуватися з усіма цими чиновниками! Навіть у