Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Ірен Віталіївна Роздобудько

дня, надавав йому змiсту, заспокоював душу. Зовсiм скоро вона вирушить до Iзраїлю — справа майже вирiшена i тодi зможе вiдсилати набагато бiльше. Розпрощається з бiдолашним стариганем, з усiма цими щасливими родинами, котрих вона обслуговує, як проклята, з Меджнуном, з мешканцями будинку фрау Шульце, котрi її зневажають. Їм вона скаже, що виходить замiж i житиме у власному будинку на березi Середземного моря. Це буде майже правдою: три мiсяцi тому через Iнтернет вона познайомилася з Семюелом, котрий запропонував їй фiктивний шлюб i роботу на своїй автозаправцi поблизу Єрусалима. Судячи з обмiну листами i фотокартками, вiн не викликав особливої довiри — старий, тлустий i лисий, але запевняв, що її заробiток буде вдвiчi бiльшим, а клiмат — набагато кращим, нiж у Нiмеччинi. А рокiв через три-чотири вона зможе повернутися на батькiвщину чи матиме право запросити до себе дiтей. I це були чудовi перспективи. Заради них варто працювати. А працi вона нiколи не боялась.

...Увечерi Оксана зайшла до iнтернет-клубу i побачила довгоочiкуване повiдомлення: Сем замовив їй електроннi квитки до Тель-Авiва. Вилiт завтра! Отже, треба негайно збирати речi. Добре, що всi родини розрахувалися з нею саме сьогоднi, а про можливий вiд'їзд вона їх попереджала заздалегiдь.

Залишалося розпрощатися з Меджнуном. А вiн вже маячив бiля паркану котеджу. Його свiтла сорочка мерехтiла в темрявi, хоч як вiн ховався за деревами. Що за набридливий хлопець! Сьогоднi їй не до нього. Оксана прибрала суворий вираз i не дала йому слова вимовити, почала першою:

— Так, завтра я вiд'їжджаю. Сьогоднi маю зiбратися. Тож менi не до тебе.

— Окс'яна, я тебе люблю... Я помру без тебе... — жалiбно промовив Меджнун. — Скоро я зароблю багато грошей, будемо жити разом.

Оксана розсмiялась, зневажливо похитала головою. Але всерединi порожнечi щось заворушилось: хоч комусь у цьому свiтi вона не байдужа. Простягнула руку, розкуйовдила його волосся:

— Навiть не думай. У мене дiти. Я старша на десять рокiв. У мене iншi плани.

Його очi наповнились слiзьми. Ну, точно дитина! Йому ще рости i рости. Але пiддаватися не можна! Оксана забрала руку з його голови i вимовила якомога суворiше:

— Якщо не хочеш мене засмутити — йди додому. Менi завтра на лiтак. Усе.

I пiшла через садок, не обертаючись. Знала: без неї вiн не наважиться перетнути кордон помешкання. Отже, i цю справу зроблено. Лишається повiдомити фрау, що одна з кiмнат завтра звiльниться. А прощатися зi спiввiтчизниками — рiч остання, як вийде.

Фрау сидiла у вiтальнi, дивилась телевiзор i куняла. Оксана коротко повiдомила про свої новини.

— Що ж, дiло ваше, — вiдповiла стара. — Я шкодуватиму. Хочете, завтра я викличу таксi — доїдете прямо до аеропорту. Це буде моїм подарунком.

— Нi, дякую, — вiдповiла Оксана. — У мене обмаль речей, доїду на електричцi.

Фрау знизала плечима — робiть, як хочете i додала наостанок:

— Поверталися б ви краще до дiтей. У вас їх, здається, двоє? Я багато подорожувала свого часу i знаю: завжди краще там, де нас нема...

Оксана теж знала цю прописну iстину, але не могла пояснити, що вона не «подорожує« i залюбки повернулася б до Миколки з Олею, якби не грошi. Але що може розумiти ця заможна панi, вдова ювелiра, котра нiколи нi в чому собi не вiдмовляла... Оксана подякувала за пораду i пiшла збирати речi. Їх дiйсно було небагато: та сама валiза, з якою вона сюди й приїхала. Додалося хiба кiлька футболок i зимове пальто, яке, можливо, їй i не знадобиться в теплих краях. Точно! Його можна залишити Меджнуну — нехай продасть. Пальто хороше. Навiщо ж добру пропадати?

Вона набрала номер телефону покинутого коханця. Призначила зустрiч уранцi на вокзалi — нехай прийде за пакунком. Додала до пальто ще кiлька своїх футболок. Запакувала все в пластиковий пакет.

Валiза була зiбрана близько першої ночi. Оксана присіла на лiжко. Втома охопила її. Втома i вiдчуття деякого дежа в'ю: вона знову тiкає! Хоча тепер не треба ховати валiзу пiд лiжком i туга не така пекуча, не розриває мозок. Просто висить посерединi грудей великою порожньою кулею. Але що там казала фрау Шульце: у неї ще буде час на справжню посмiшку. Звiсно, буде!

...Почнеться з того, що в тiй теплiй країнi вона нарештi отримає довгоочiкувану звiстку з дому. Певно, напише син — вiн завжди був до неї бiльш лагiдним, мамчиним синочком. Напише так: «Дорога мамусю!..». I вона задихнеться вiд щастя i прощення. Отже: дорога мамусю, тато зробив ремонт i купив комп'ютер, а менi — справжнiй великий фотоапарат, учуся фотографувати. Ми їздили на море. Оля пiшла на курси англiйської. Тато бiльше не п'є, адже купив авто i тепер ми щонедiлi виїжджаємо до лiсу. Мамусю, ми всi розумiємо, що це все завдяки тобi. I просимо пробачення, що не писали, адже були спочатку дуже-дуже на тебе ображенi. Я тебе дуже люблю. I Оля також. Тато скучає. I бiльше не грає на баянi, бо не має вiльного часу: працює на заводi. Ми часто згадуємо тебе i мрiємо скорiше зустрiтися. А ще тебе дуже любить Маркiза — ти б бачила, яка вона стала пухнаста! I вже зовсiм не кульгає...

А далi до листа буде причеплено «вкладення». Вона натисне на клавiшу i збереже його на «робочому столi». Вiдкриє i побачить свiтлину: троє людей на тлi моря i гiр — тато з сином i донькою.

Вдивлятиметься у свiтлi усмiхненi обличчя дiтей. Миколка витягнувся, майже одного зросту з тендiтною Олею. Оля — справжня красуня, така, якою колись була вона. Сергiй обiймає їх за плечi i посмiхається, нiби промовляє: ну, от бачиш, а ти не вiрила! Неправда: я вiрила! I саме тому поїхала сюди i поїду ще далi, аби було саме так!

Було вже за пiвнiч. Оксана сидiла на лiжку, обiйнявши подушку i посмiшка — справжня посмiшка! — блукала по її освiтленому мiсяцем обличчi. Просидiла так до ранку. О сьомiй тихо вийшла з кiмнати, несучи валiзу i пакунок для Меджнуна. До вокзалу близько — донесе. А в мiстi вiзьме таксi до летовища — так буде дешевше. Прощавай, котедже! Залишайся з миром! Нехай кожному, хто тимчасово перебуває в ньому, поталанить так, як їй...

Вокзал у цю вранiшню годину був порожнiй, нагадував скляну скриньку. Прощавай, вокзале! Сьогоднi вона побачить iншi вогнi. До електрички залишалося п'ятнадцять хвилин. Оксана пiдiйшла до кавового апарату, кинула монетку, натисла кнопку з написом «Гарячий шоколад».