Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

Я знову повернувся на свою роботу. Літо було в розпалі – сонячно, тепло. Дивитися крізь вікна офісу на чудову погоду й на жінок у коротких спідницях було просто нестерпно. У такі хвилини я неодмінно згадував свою Вишеньку – її ніжки мені дуже подобались. Я їв морозиво, пив каву з Арменом і грав з ним у Boxhead. Так минало літо. Дім – робота – дім. Зайоби на роботі, незважаючи на відсутність самої роботи, були весь час. Це добряче напружувало. Керівництво вигадувало казна-що, аби нас хоч чимось зайняти, аби ми тільки не вештались офісом без діла. Дійшло до того, що ми наводили порядок у кімнатах з обладнанням, тобто перетворювалися на прибиральників. А тих кімнат, скажу я вам, було чимало. Кава, морозиво й Boxhead тоді «відпочивали», а ми брались за віник, лопатку й ганчірку. Отак і минало літо.

Наближалася моя відпустка. Ми з Марією вирішили не планувати, як будемо її проводити. Зберігали інтригу. Хоч точно знали, куди поїдемо – у Штормове. Це база відпочинку біля Євпаторії. Там Марія провела багато літнього часу в дитинстві. Штормове славиться своїми дельфінаріями. Я ніколи не бачив дельфінів на свободі, тому хотів поїхати туди більше за неї. Квитки вже в кишенях, і хвилюватися не було чого. Власне, я й забув, коли те робив, тобто хвилювався.

В останній робочий день, перед моєю відпусткою, ми з Арменом посіли в Boxhead четверте місце у світі. Нашу команду ми назвали іменем нашого керівника, щоб нас не спалили в разі чого, крім того, і його прославили на весь світ. Подумати тільки – четверте місце у світі!

Зібрався я швидко: зубна щітка, паста, рулон туалетного паперу, труси, три футболки, джинси, кофта та банка меду (мед я взяв спеціально для Марії, бо вона дуже любить зелений або трав’яний чай з медом). Рюкзак вийшов великий, хоч речей було зовсім небагато. Пішов до Марії. Вона теж зібрала свої речі: зубна щітка, паста, туалетний папір, футболки, шорти, білизна, косметика, гребінець, серветки вологі, серветки звичайні… Цей список можна було б розписати сторінок на три-чотири. Жінки! Її рюкзак був надто важкий. Частину речей довелося перекладати до моїх скромно складених трусів, що лежали нагорі. Усі намагаються покласти їх у два, а то й три пакети й заховати на самісіньке дно валізи, а в мене вони лежали нагорі, як сніг на вершинах гір. За хвилину мій рюкзак поважчав кілограмів на шість. Марійчина мама приготувала нам харчі на дорогу й поклала їх в окремий пакет. Ми попрощалися з усіма, помахали їм ручками й зачинили за собою двері.

– Головне, не загубити судок, – сказала Марія.

– Який іще судок?

– Ну, з їжею, не гальмуй!

– Та ну, як ми його загубимо? Усе буде джаз, кажу тобі. Я проконтролюю.

– Ось це мене й турбує, – сказала Вишня, саркастично посміхнувшись.

У свій законний третій вагон ми зайшли останні. Я щось чохлив на платформі. Зараз уже не пригадую чому. Найбільший прикол усіх моїх поїздок полягає в тому, що я завжди їду або в першому, або в третьому, або в останньому вагоні. Колись мені урвався терпець, і я почав розказувати це своїм друзям так, як тоді розказував Марії.

– Ну що за хрінь?! Я постійно їжджу або в першому, або в третьому, або в останньому вагоні. Це, мабуть, якесь прокляття!

– Та ні, я теж так завжди їжджу. Сама нічого не розумію.

– Може, в інших ніхто не їздить? Вони точно їдуть порожні або… (я зрозумів, що сказав дурню) … Ну, хтозна. Не знаю!

– Я думаю, – спокійно почала Вишня, – питання в ціні. У середніх вагонах купейні місця, а ми завжди беремо плацкарт. Хоч, звісно, це теж не пояснення.

– Круто. Ніколи не думав про це…

Мабуть, тому я так довго чохлив тоді на платформі. Я думав про те, що сказала Марія. Але в мене все одно залишилось одне питання: хто-небудь коли-небудь куди-небудь їздив у другому вагоні? Я – ні.

Те, що приготувала нам Марійчина мама, мені сподобалося. Ми випили по чашці галімого зеленого чаю й повлягалися спати. Я заліз на другу полицю. Марія дивилась у вікно. Я заснув. Прокинувся десь за годину. Марія так і дивилась у вікно.

– Ти що, не спала? – спитав я.

– Ні.

– Не гони, поспи, лялечко.

Вона глянула на мене так, що я враз замовк. Тим паче що прокидатися нам треба було десь о четвертій ранку. Святі небеса! Хіба це можливо? Четверта ранку… І я заснув знову. О четвертій у кишені моїх джинсів завібрувало. Курва, будильник. Я вимкнув його й глянув на нижню полицю. Марії не було. Як я вже казав, прокидаюсь я майже завжди злий і незадоволений, хоч о четвертій ранку, хоч о першій дня. Незадоволений або тому, що рано встав, або тому, що багато спав і нічого путнього не встиг зробити. За кілька хвилин повернулася Марія. Її обличчя було чисте й свіже, а очі світилися радістю й щастям. Чого не можна було сказати про мене. Із перекривленим і незадоволеним обличчям я буркнув:

– Доброго ранку, крихітко.

– Доброго, – сказала вона бадьоро, – я вже відчуваю море.

Я глянув на її волосся – море й справді було неподалік. Річ у тому, що на підвищену вологість у Марії якось по-особливому закручується волосся. Інколи мені здається, що в кожній її волосинці тече кров – так, як у тілі кожного з нас.

– Як тобі спалось? – спитав я

– Ти знаєш, добре. Я дивилася на чорну ніч, на самотні ліхтарі, такі самотні, як я цієї ночі.

Розуміючи, що в мій город вже починають летіти камінці, я замовк. Зліз із полиці й почалапав до туалету, щоб облити обличчя водою, аби хоч якось наблизитися до тієї чистоти, якої ми всі так прагнемо. Потяг зупинився на станції Айвазовська близько п’ятої ранку. Ми вийшли випити кави. Правда, тут не все було так просто, бо п’ємо ми тільки натуральну каву, а знайти її не завжди легко. Я чомусь випромінював оптимізм.

– Зараз я все знайду, посидь тут. Я миттю.

– Добре, тільки ж натуральну.

– Так-так, іншу я не візьму, ти ж мене знаєш.

– Угу… – посміхнулася вона.

Її посмішка розбудила сонце, і воно почало підніматися з-за горизонту, прикритого верхівками будинків, вокзалом та церквою. Метрів за сорок світився кіоск з хот-догами, гамбургерами,