Біле Ікло - Джек Лондон
— Бідолашні мої! — сказав він стиха. — Які страшні у вас рани! А раптом на вас нападе сказ? Ото лихо — всі ж до однієї можуть сказитися, Перро!
Кур’єр сумно похитав головою. До Доусона було ще чотириста миль, — бракувало тільки, щоб собаки сказилися! Після двох годин напруженої роботи й брутальної лайки нарешті сяк-так зладнали збрую. Попри дошкульні рани, собаки помчали нарти далі, з болісними зусиллями долаючи найважчий відрізок шляху. Цей перегін виявився для них аж надто важким.
Ріка, що простягалася на тридцять миль, не замерзла — її бурхливі потоки затято боролися з морозом, і лише в тихих заводях тримався лід. Упродовж шести днів довелося докладати неймовірних зусиль, аби подолати ці жахливі тридцять миль. Кожний крок загрожував смертю і собакам, і людям. Перро, котрий визначав шлях, разів із двадцять провалювався під кригу. Його рятувала лише довга тичка, — він тримав її в такий спосіб, що тичка щоразу лягала упоперек ополонки. Мороз дужчав, термометр показував п’ятдесят градусів нижче нуля; і після кожного такого купання Перро доводилося розкладати багаття й сушити одяг, щоб уберегтися від смертельної застуди.
Здавалося, його нічого не могло злякати, недарма його і призначили урядовим кур’єром. Перро йшов на будь-який ризик. Рішуче підставляючи морозу своє виснажене, зморшкувате обличчя, він день у день, від рання до смеркання долав усі труднощі.
Він ішов уздовж непривітних берегів крижаною крайкою. Лід тріщав під ногами, страшно було й на мить зупинитися. Незабаром нарти разом з Дейвом і Беком провалилися у воду, собаки мало не захлинулися. Їх витягли з води і розклали багаття, аби хоч трохи зігріти. Їхнє хутро вкрилося товстою крижаною корою, тож Франсуа й Перро змусили їх бігати навколо багаття, так близько до вогню, що він обпалював на них шерсть.
Наступного разу провалився Шпіц і потяг за собою всю запряжку аж до Бека. Бек зібрав усі свої сили, аби втриматися на кризі. Впираючись передніми лапами у слизький край ополонки, він почав задкувати. За Беком був запряжений Дейв, і він теж задкував, докладаючи усіх зусиль. За нартами стояв Франсуа й тягнув їх на себе так, аж суглоби тріщали.
Якось біля берега провалився лід попереду й позаду нарт. Лише стрімка скеля врятувала їх. Поки Франсуа внизу молився, Перро якимсь дивом піднявся на неї. Зв’язавши разом ремені, посторонки та всю збрую в довгого мотузка, вони одного за одним витягли всіх собак на вершину скелі. Коли нарти із багажем підняли на скелю, виліз Франсуа. Потім почалися пошуки місця, де можна було б спуститися. Зрештою спустилися за допомогою того ж мотузка. Ніч застала їх на річці. За цей день вони пройшли всього чверть милі.
Коли нарешті вони дістались до Хуталінква, де був міцний лід, Бек був геть виснажений. Так само стомилися й інші собаки. Проте Перро вирішив надолужити згаяний час і гнав їх уперед. Першого дня вони подолали тридцять п’ять миль і опинилися біля Великого Лосося. Наступного дня пройшли ще тридцять п’ять, до Малого Лосося, третього — сорок миль і вже наближалися до порогів П’яти Пальців.
Бекові ноги були не такі міцні та витривалі, як у північних собак. Відтоді як останній із його диких пращурів був приручений печерною людиною, собаки його породи покоління за поколінням ставали дедалі вразливішими. Бек насилу йшов, кульгав, лапи його страшенно боліли, а ввечері він знесилено падав на землю. Навіть голод не міг підняти його з місця, тож Франсуа доводилося відносити йому його порцію. Щовечора після вечері Франсуа півгодини розтирав йому лапи, а потім пожертвував верхньою частиною своїх мокасинів, зшивши Беку мокасини на всі чотири лапи, що вельми полегшило псові життя. Якось уранці Франсуа забув надіти Бекові ті мокасини, й пес ліг на спину й почав благально махати у повітрі всіма чотирма лапами, відмовляючись і крок ступити, поки його не взують. Споглядаючи цю картину, навіть суворий Перро розплився в усмішці. Поступово лапи в Бека загрубіли, загартувалися, і мокасини, що на той час уже зносилися, були викинуті.
Якось на стоянці в Пеллі на Доллі раптово напав сказ. До цього дня в неї не виявляли жодної підозрілої ознаки. Аж раптом вона по-вовчому завила, та ще й так моторошно й несамовито, що в інших собак від страху шерсть стала дибки, а далі кинулася прямо на Бека. Бек уперше в житті бачив скажену собаку, то й не знав, що її слід боятися. Проте він інстинктивно кинувся тікати. Він летів уперед, а на відстані одного стрибка за ним гналася Доллі. Вона важко сапала, з її морди стікала піна. Бека гнав уперед жах, а Доллі — сказ: вона не могла наздогнати його, а він — утекти від неї. Шугнувши у чагарник, Бек вибіг на нижній край острова, переплив протоку, захаращену крижаними брилами, вибрався на другий острів, потім на третій. Окресливши коло, він звернув до головного русла ріки й у паніці помчав по льоду. А на відстані одного стрибка за ним весь час чулося гарчання Доллі. Коли Бек пробіг з чверть милі, він почув команду Франсуа й повернув назад. Задихаючись, насилу хапаючи повітря, він помчав до нього, а Доллі знай гнала позаду. Вся надія була на погонича. Франсуа тримав напоготові сокиру, і коли Бек пролетів повз нього, сокира впала на голову Доллі.
Вкрай знесилений, ледве відсапуючись, Бек дошкандибав до нарт, аж тут Шпіц, скориставшись його безпорадністю, наскочив на нього й, не зустрівши опору, учепився зубами. Він прокусив йому тіло до кістки у двох місцях, аж тут нагодився Франсуа.
