Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

рятує — достоїнство мови[326]. Неуважному читачеві цей твір може видатися повчальним. Схожа невідповідність притаманна і «Марку Бруту», де ідея не так варта уваги, як періоди. У цьому трактаті досягає досконалості найбільш вражаючий зі стилів, до яких вдавався Кеведо. На його лапідарних сторінках іспанська мова неначе повертається до важкої латини Сенеки, Тацита й Лукана, до болісної й суворої латини срібної доби. Дивовижний лаконізм, інверсія, майже алгебраїчна точність, протиставлення, сухість, повторювання слів надають цьому тексту примарної філігранності. Чимало періодів заслуговують або близькі до того, щоб бути поцінювані як досконалі. Наприклад цей: «Вшанували листям лавра вельможний рід; тріумфальними вигуками винагородили за великі й славетні звитяги; статуями звеличили майже божественне життя; і щоб не втратили дорогоцінні привілеї листя й трави, мармур і вигуки, їх зробили недоступними для претензійності і вшановували лише чесноти». Інші стилі Кеведо часто застосовував так само успішно: начебто розмовний стиль у «Пройдисвіті», визивний, вакханальний (але не алогічний) стиль у «Часі віддяки».

«Мова, — зазначив Честертон («Дж. Ф. Вотс», 1904, стор. 91), — явище не наукове, а художнє; її вигадали воїни та мисливці, й вона набагато давніша за науку». Кеведо ніколи так не вважав, для нього мова була передусім знаряддям логіки. Банальні чи споконвічні образи поезії — порівняння води з кришталем, рук — зі снігом, очі, що сяють, мов зорі, і зорі, що дивляться, наче очі, — дратували його своєю заяложеністю, але ще більше своєю фальшивістю. Засуджуючи їх, він забув, що метафора — це миттєве зіткнення двох образів, а не методичне зіставлення двох предметів… Він так само зневажав ідіоми. Маючи намір «виставити їх на глум», він скомпонував із них збірник під назвою «Плутана оповідь»; багато зачарованих поколінь воліло бачити у цьому доведенні до абсурду музей витонченості, божественна місія якого полягала в тому, щоб урятувати від забуття такі слова та вирази, як zurriburi, abarrisco, cochite hervite, quitame allá esas pajas, a trochimoche[327].

Кеведо неодноразово порівнювали з Лукіаном із Самосати. Однак існує суттєва відмінність: Лукіан, б’ючись у II столітті з олімпійськими богами, творить релігійну полеміку; Кеведо, повторивши цю атаку в XVII столітті нашої ери, обмежується дотриманням літературної традиції.

Розглянувши бодай стисло його прозу, переходжу до обговорення його поезії, не менш різноманітної.

Якщо любовні вірші Кеведо розглядати як свідчення пристрасті, вони незадовільні; якщо ж бачити в них гру гіпербол, свідомі вправи в дусі Петрарки, вони зазвичай чарівні. Кеведо, людина надзвичайно пристрасна, завжди тяжів до стоїчного аскетизму; йому мала здаватися безумством залежність від жінок («Завбачливий той, хто користається їхніми любощами, але не вірить їм»); цих доказів достатньо, щоб пояснити навмисну штучність IV «Музи», його «Парнаса», що «оспівує звитяги кохання та краси». Відбиток особистості Кеведо присутній в інших творах — там, де йому вдається висловити свою меланхолію, свою мужність або свою зневіру. Наприклад, у цьому сонеті, що він його послав зі свого Торре-де-Хуан-Абад донові Хосе де Саласу{566} («Муза», II, 109):

Я серед книг — кількох, але яких! —

Живу собі спокійно в самотині,

Зі мною розмовляють мертвих тіні,

Я слухаю очима мудрість їх.

Хоча думок не осягаю всіх,

Вони ведуть мене до благостині,

У музиці замовклій чую нині

До сну життя їх звернення, живих.

Величні душі від образ і мук

Звільняє смерть, і воскрешає враз

Для помсти, дон Хосефе, мудрий Друк.

Невідворотно проминає час;

Тому пора читання та наук

Найкраща, бо вона навчає нас.

У цих рядках не бракує ознак концептизму{567} «слухати очима», «до сну життя їх звернення, живих»), проте сонет удався не завдяки, а всупереч їм. Не буду стверджувати, що тут ідеться про зображення дійсності, бо дійсність не передається словами, але в даному разі слова важать менше, ніж картина, яку вони відтворюють, чи мужній тон, що визначає їхню сутність. Таке трапляється не завжди; у найзнаменитішому сонеті цієї книги — «На безсмертну пам’ять про дона Педро Хірона, герцога Осунського, котрий помер у в’язниці» блискучий двовірш:

Його Могила — Фландрії поля,

А Епітафія — скривавлений Півмісяць

вищий за будь-які тлумачення і не залежить від них. Те саме скажу і про вираз «воїнський плач», значення якого не загадкове, а тривіальне: «плач воїнів». Щодо «скривавленого Півмісяця», краще не знати, що йдеться про символ турків, затьмарений через піратські атаки дона Педро Тельєса Хірона{568}.

Часто відправною точкою для Кеведо є класичний текст. Так, знаменитий рядок («Муза», IV, 31):

Хай тліном, але сповненим любові

це відтворення чи вдосконалення вірша Проперція{569} («Елегії», І, 19):

Ut meus oblito pulvis amore vacet[328]

Поетична творчість Кеведо неосяжна. Це і вдумливі сонети, які певною мірою випереджають Вордсворта{570}; і похмура пронизлива суворість[329], магія різких вихваток теолога («З дванадцятьма вечеряв я: був я в них за вечерю»); і гонгоризми, докинуті, аби довести, що він також здатний грати в цю гру[330], й італійська витонченість і ніжність («Самотність скромна — звучна та зелена»); й варіації з Персія{571}, Сенеки, Ювенала, Святого Письма, Жоашена Дю Белле{572}; латинська стислість; брутальні жарти[331], на диво вишукане глузування[332], похмура помпезність занепаду та хаосу.

Хай тогу маєш золоту важку,

Її просякла згублива трутина:

Що, Лукасе, вся розкіш Сходу дивна,

Коли щодня п’єш чашу мук гірку?

Страждаєш ти на манію тяжку,

Гадаєш, щастя це, а це — руїна,

Бо все багатство — лиш мара злочинна,

Кишать тут змії в кожному кутку.

Юпітера палацом звеш свій дім,

Та зорі звати золотом — омана:

Ти не живеш, а помираєш в нім.

Нехай вони твої — багатство й шана,

Хто знає ціну хвастощам пустим,

Збагне, що суть твоя гнила й погана.

Кращі твори Кеведо існують поза почуттями, що їх породили, та загальними місцями, що їх висловлюють. Вони не темні; не допускаються помилки, намагаючись збентежити або