Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
1857 року людей турбувала одна невідповідність. Книга Буття давала шість днів — рівно шість юдейських днів, від заходу до заходу сонця — на божественне сотворіння світу; однак палеонтологи безбожно вимагали величезних запасів часу. Марно доводив Де Квінсі, що Святе Письмо не мусить навчати людей хоч якої науки, оскільки науки являють собою гігантський механізм, покликаний розвивати і вправляти людський інтелект… Але як примирити Господа з окам’янілостями, а сера Чарлза Лаєла{550} з Мойсеєм? Наснажений молитвою Госс запропонував дивовижну відповідь на це запитання.
Міл уявляє каузальний нескінченний час, який може бути перервано у майбутньому якимось діянням Бога; Госс — беззастережно каузальний, нескінченний час, перерваний у минулому актом Творіння. Стан n неминуче призведе до стану v, однак до v може відбутися Страшний суд; стан n передбачає стан с, але с не сталося, бо світ було створено в f чи h. Початок часу, за святим Августином, збігається з початком Творіння, але найперша мить таїть у собі не лише нескінченне майбутнє, а й нескінченне минуле. Звичайно, минуле гіпотетичне, а проте відоме до дрібниць і неминуче. З’являється Адам; його зубам і кістяку 33 роки; з’являється Адам (пише Едмунд Госс) і являє свій пуп, хоча ніяка пуповина не єднала його з матір’ю. Принцип розуму стверджує, що не буває наслідку без причини; одні причини тягнуть за собою інші, й вони множаться у регресивному порядку[312]; є конкретні свідчення про всі причини, але насправді існують лише ті з них, які мали місце після Творіння. В басейні ріки Лухан збереглися кістяки гліптодонтів, але гліптодонти ніколи не існували. Ось вигадлива (і передусім неймовірна) формула, що її Філіпп Генрі Госс запропонував релігії й науці.
Обидві відкинули її. Журналісти звели її до тези про те, що Господь сховав окам’янілості під землею, щоб випробувати віру геологів; Чарлз Кінґслі{551} спростував думку про те, що нібито Господь накреслив на скелях «безглузду й колосальну брехню». Марно Госс наводив метафізичне обґрунтування своєї формули: неможливість будь-якої миті в часі, без іншої, що їй передує, і ще однієї — наступної, і так до нескінченності. Не знаю, чи була йому відома стародавня сентенція, яку на перших сторінках талмудистської антології наводить Рафаель Кансінос-Ассенс: «Це була перша ніч, але їй уже передував ряд століть».
Я хочу нагадати про два достоїнства забутої формули Госса. Перше: її дещо моторошна витонченість. Друге: те, що вона несамохіть зводить до абсурду тезу creatio ex nihilo[313], є непрямим доказом вічності нашого світу, що збігається з думками Веданти{552} й Геракліта, Спінози та прихильників атомізму{553}… Бертран Расел актуалізував цю формулу. У дев’ятому розділі книги «The Analysis of Mind»[314] він робить припущення, що наша планета була створена кілька хвилин тому, однак людство, яке живе на ній, «пам’ятає» уявне минуле.
Буенос-Айрес, 1941 р.
П о с т с к р и п т у м: 1802 року Шатобріан{554} («Génie du Christianisme»[315], I, 4, 5), керуючись естетичними міркуваннями, сформулював тезу, подібну до формули Госса. Він відкинув банальність і сміховинність першого дня Творіння, наповненого пташенятами, личинками, цуценятами та насінням. Sans une vieillesse originaire, la nature dans son innocence eút été moins belle qu 'elle ne l'est aujourd’hui dans sa corruptión[316].
Наш бідолашний індивідуалізм
Патріотичні ілюзії не мають меж. У першому столітті нашої ери Плутарх глузував з тих, хто запевняв, буцімто місяць над Афінами кращий, ніж над Коринфом; у XVII столітті Мілтон завважив, що Бог має звичку являтися передусім Своїм англійцям; Фіхте{555} на початку XIX століття стверджував, що мати сильний характер і бути німцем — це, безперечно, одне й те саме. У нас націоналістів дедалі більшає; за їхніми словами, їх спонукає гідне поваги або наївне бажання розвинути кращі риси аргентинського характеру. А проте вони не знають, що таке аргентинці, воліють визначати їх, виходячи з якогось зовнішнього чинника; приміром, іспанських конкістадорів, або уявної католицької традиції, або «англосаксонського імперіалізму».
Аргентинець, на відміну від північноамериканців і майже всіх європейців, не ототожнює себе з Державою. Це можна пояснити тією обставиною, що в цій країні уряди зазвичай кепські, або тим, що Держава, як правило, є неймовірною абстракцією[317]; однак, безперечно, аргентинець — індивід, а не громадянин. Афоризми на кшталт висловлювання Гегеля про те, що «Держава — це втілення моральної ідеї», здаються йому кепським жартом. Голлівудські фільми часто пропонують як взірець для наслідування сюжет, де якийсь чоловік (зазвичай журналіст) прагне затоваришувати зі злочинцем, аби потім здати того поліції; аргентинець, для якого дружба — це пристрасть, а поліція — мафія, сприймає такого «героя» як виняткового негідника. Він, як і Дон Кіхот, вважає, що «кожен сам відповідає за свої гріхи» і що «людям доброчесним не личить бути катами інших людей, коли їм це ніяк не залежить» («Дон Кіхот», т. І, розд. XXII). Не один раз — наодинці з химерною розмірністю іспанського стилю — я підозрював, що ми безнадійно відмінні від Іспанії; цих двох рядків із «Дон Кіхота» досить, аби упевнитися, що я помилявся; вони наче тихий потаємний символ нашої спільності. Це на глибинному рівні підтверджує одна ніч в аргентинській літературі: та відчайдушна ніч, коли сержант сільської поліції вигукує, що не дозволить скоїти злочин, убивши такого відчайдуха, і починає битися проти своїх солдатів поруч з Мартіном Ф’єрро.
Для європейця світ — космос, у якому кожен внутрішньо відповідає тій функції, яку виконує; для аргентинця він — хаос. Європеєць і північноамериканець вважають гарною книгу, що здобула якусь премію; аргентинець припускає, що — незважаючи на премію — книга може бути непоганою. Взагалі аргентинець не вірить в обставини. Він може не знати історію про те, що серед людей завжди живуть тридцять шість праведників — Lamed Wufniks, — вони невідомі людям, але на них тримається світ; почувши цю історію, аргентинець не здивується, що праведники безіменні й невідомі… Аргентинський національний герой — самітник, який б’ється проти багатьох чи то нині (Ф’єрро, Морейра{556}, Чорна Мураха{557}), чи то
