Засліплення - Еліас Канетті

Фішерле присягався, присягався й ще раз присягався. «Паспортист» змушував його криком повторювати за собою все слово в слово. Насамкінець Фішерле врочисто відцурався «Неба» й пообіцяв, що в тому злочинному кублі до від’їзду й ноги його не буде.

— «Небо» — це лайно! — запобігливо каркав він своїм хрипким голосом. — Я те кодло обходитиму десятою дорогою, а в Японії відкрию філію «Павіана»! Коли я почну заробляти купу грошей, то посилатиму вам. За це ви в «Небі» щоб анічичирк про мій від’їзд! Ті горлорізи ще нацькують, чого доброго, на мене поліцію. Задля вас я беру на свій горб фальшивий паспорт і присягаюся, що роблю це з власної волі. А «Небо» нехай хоч крізь землю провалиться!

Потім йому дозволили сісти й поспати — в тому самому кутку. Він сплигнув зі столу й сховав кращого з двох паспортів до кишені, разом з невеличкими шахами, там місце було найнадійніше. Спершу Фішерле захропів жартома, щоб підслухати, про що розмовлятимуть у забігайлівці. Та невдовзі він заснув навсправжки, згорнувши на грудях руки й стромивши пучки під пахви, так щоб, коли його спробують пограбувати, відразу прокинутись.

О четвертій ранку, коли двері вже пора було зачиняти, а в шибі почало час від часу з’являтися обличчя поліцейського, Фішерле розбуркали. Він хутко висякався, прогнавши так сон, і відразу збадьорився. Його сповістили про те, що тим часом йому надали звання почесного члена «Павіана». Він гаряче подякував. Надходили все нові й нові відвідувачі, кожне бажало йому щасливої дороги. Лунали вигуки, що прославляли шахове мистецтво. Від численних доброзичливих поплескувань карлик мало не впав із ніг. Широко всміхаючись, щоб усім було видно, він на всі боки вклонився, щодуху вигукнув: «До побачення в Токіо, у новому «Павіані»!» — й подався надвір.

На вулиці Фішерле щиро вітався з усіма поліцейськими, які скрізь трималися гуртами й були дуже насторожені. «Відтепер, — сказав він собі, — з поліцією я поводитимуся чемно». «Небо», що було неподалік, він проминув. Ставши доктором, він вирішив порвати з усілякими сумнівними закладами. Та й не варто йому туди потикатися. Було ще темно, хоч в око стрель. Задля економії горів лише кожен третій газовий ліхтар. В Америці — там дугові лампи. Вони світять безперервно вдень і вночі. Грошей у людей хоч греблю гати, тож вони й казяться і пускають їх на вітер. А коли чоловікові соромно, що в нього жінка — стара повія, то йому не конче йти до неї додому. Тоді він вирушає до Армії спасіння; вона має готелі з білими ліжками; кожен дістає для особистого користування двоє простирадел, хай він буде хоч єврей. Чому цю блискучу комбінацію не запровадять у Європі? Фішерле поплескав себе по правій кишені піджака; там він намацав шахи й паспорт воднораз. У «Небі» паспорта йому не подарував би ніхто. Там кожне думає тільки про себе та як запопасти гроші. «Павіан» — заклад шляхетний. «Павіана» він поважає. «Павіан» обрав його своїм почесним членом. Це не абищо, там обертаються першокласні злочинці! У «Небі» ті собаки живуть коштом своїх дівок, а могли б і самі взятися за яку-небудь роботу. Він віддячить. Грандіозний шаховий палац, який він поставить собі в Америці, називатиметься «Замок «Павіан». Жодна душа не здогадається, що таку назву має одне кишло.

Під якимсь мостом Фішерле вирішив дочекатися світанку. Він знайшов сухого камінця й сів. Подумки він був уже в новому костюмі, який сидів на його горбу, наче влип; цей картатий чорно-білий костюм він пошив на замовлення й викинув за нього не просто багатство, а цілих двоє. Хто такий костюм берегти не вміє, той Америки не вартий. Робити різкі рухи Фішерле, хоч було й холодно, уникав. Ноги він випростав, так ніби штани в нього були випрасувані. Час від часу він струшував із себе порошинку, яка тільки марно світилася в сутінках. Цілими годинами перед камінцем колінкував чистильник, щосили наводячи блиск на його черевиках. Фішерле не звертав на нього уваги. Якщо з хлопцем забалакати, він почне партачити, тож нехай краще дбає про свій гуталін! Модний капелюх захищав зачіску Фішерле од вітру, який тут звичайно здіймався над ранок. Називався він морським бризом. Навпроти за столом сидів Капабланка й грав у рукавичках.

— Ви, либонь, гадаєте, що в мене рукавичок немає, — промовив Фішерле й дістав з кишені зовсім новеньку пару.

Капабланка зблід, у нього рукавички були вже приношені. Фішерле жбурнув йому до ніг новенькі й вигукнув:

— Я кидаю вам виклик!

— Про мене, — відповів Капабланка, тремтячи від страху. — Але ви — не доктор. Я з першим-ліпшим не граю.

— Я таки доктор! — спокійно заперечив Фішерле й тицьнув йому під носа паспорт. — Ось, читайте, якщо вмієте читати!

Капабланка визнав свою поразку. Навіть заплакав, і його годі було втішити.

— Нічого немає вічного, — промовив Фішерле й поплескав його по плечу. — Скільки років ви вже чемпіон світу? Хтось інший теж хоче мати щось від життя. Ви погляньте ось на мій новенький костюм! Хіба ви на світі сам?

Але Капабланка був знівечений, він скидався на старого дідугана, обличчя все в зморшках, рукавички заяложені.

— Знаєте що, — сказав Фішерле, йому було шкода бідолаху, — я дам вам одну партію фори.

Дідуган підвівся, похитав головою, подарував Фішерле власноруч виготовлену візитну картку й, схлипнувши, промовив:

— Ви шляхетний чоловік. Навідайтесь до мене!

Адреса на картці стояла чужомовними літерами, хто ж їх прочитає? Фішерле мучився, мучився, кожна рисочка була не така, не виходило жодного слова.

— Навчіться читати! — крикнув Капабланка; він уже зник, чути було тільки його голос, і як же гучно він кричав, цей збанкрутілий шахрай. — Навчіться читати!

Фішерле потрібна була адреса. Адреса!

— Вона у вас на картці! — крикнув здалеку той сучий син.

«Мабуть, по-німецькому він не тямить», — зітхнув Фішерле, коли залишився сам. Він крутив у руках візитку й уже ладен був її порвати, але його зацікавила приклеєна до неї фотокарточка. То був він сам, Фішерле, ще в старому костюмі, без капелюха, з горбом. Візитка була паспортом, а сам він лежав головою на камінці, над ним — старий місток, а замість морського бризу тьмяво