Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон
Саме коли Сексон з Біллі на пароплаві «Апаш» вирушали до Сакраменто, в японському місті зчинився страшний гвалт — заколот чи то свято, вони так і не зрозуміли.
— З дому нас уже вигнали, — обурювався Біллі.— А скоро ще й у шию натовчуть.
— В місячній долині такого не буде, — підбадьорювала його Сексон.
Але Біллі годі було втішити.
— А ніхто ж із цих проклятих чужинців не вміє так правити четвернею, як я!.. — і додав за хвильку: — Але обробляти землю вони вміють.
Дивлячись на його похмуре обличчя, Сексон раптом згадалася літографія, яку вона бачила в дитинстві: оздоблений пір’ям татуйований індіянин з прерій сидить на коні і вражено дивиться на потяг, що мчить щойно прокладеною колією. Індіянин розгубився перед потоком нового життя, яке принесло з собою залізницю. Сексон подумала: невже Біллі й таких, як він, теж має знести новий потік напрочуд працьовитого життя, що ринуло до Америки з Азії та Європи?
В Сакраменто вони перебули два тижні. Біллі став на роботу за биндюжника й заробив на дальшу дорогу. Вони звикли до життя в Окленді та в Кармелі близько моря і без нього почувалися недобре. В Сакраменто було занадто гаряче, на їхню думку, і вони подалися вподовж залізниці на захід, через болотяну околицю до Девісвіля. Звідси звернули на північ, до вабливого Вудленду, де Біллі найнявся на якийсь час на ферму возити фрукти, а Сексон, насилу вирвавши в нього дозвіл, і сама попрацювала кілька днів на збиранні садовини. Сексон загадково мовчала, на віщо витратить зароблені гроші. Біллі подратував її трохи, але незабаром забув про це. А Сексон і слова не сказала про грошовий переказ та голубу квитанцію, переслану в листі Бедові Строзерсу.
Спека почала й у Вудленді допікати. Біллі заявив, що вони кудись заблукали від того краю, де вночі треба загортатися в укривала.
— І секвойї тут немає,— скаржилася Сексон. — Нам треба податися на захід, до узбережжя. Там ми знайдемо місячну долину.
З Вудленду вони пішли путівцями на південний захід, до фруктового раю — Веквіля. Тут Біллі теж став на роботу: збирати фрукти, потім хурманувати; і тут же таки Сексон одержала листа й невеличкий пакунок від Беда Строзерса. Коли Біллі повернувся з роботи, Сексон попрохала його постояти хвилинку й заплющити очі. Пошарудівши трохи, вона почала щось прикріплювати до його робочої блузи. Чимось таким, наче шпилькою, кольнуло Біллі в груди, він забурчав, але Сексон засміялася й заборонила йому розплющувати очі.
— Заплющуй очі й давай руку, тоді побачиш мою штуку, — заспівала вона й поцілувала його.
Розплющивши очі, сторопілий Біллі побачив на своїй заяложеній блузі золоті медалі, які він заставив у ломбарді того дня, коли вони пішли до кіно і вирішили залишити місто.
— Ах ти моє хитре малятко! — скрикнув він, хапаючи її в обійми. — Так ось на що ти протриндила свій заробіток! А я й не того… Ану-но сюди!
Тут Сексон відчула на собі всю любу їй силу його м’язів; він обіймався й борюкався з нею, аж доки не збігла кава і Сексон не довелося кинутись її рятувати.
— По правді кажучи, я завше трохи пишався ними, — казав Біллі, скручуючи цигарку по вечері: — Вони мені нагадують мої молодощі, коли я так любив боксувати. Я був тоді хлопчак… А знаєш, я зовсім про них забув. Окленд від нас тепер за десять тисяч миль, за тисячу років!
— Ну то ось це поверне тебе до нього. — 3 цими словами Сексон розгорнула Бедового листа і прочитала вголос.
Гадаючи, що Біллі знає, чим скінчився страйк, Бед зупинявся тільки на подробицях: кого прийнято назад на роботу, а хто потрапив до чорних списків. На превелике диво самого Беда, його взяли назад до стаєнь, і тепер він править Біллиними кіньми. Але ще неймовірнішою була інша новина. Колишній старший візник Західно-Оклендських стаєнь помер, а обидва його наступники нічого не тямлять. Одне слово, хазяїн розмовляв сьогодні з Бедом — мовляв, він дуже жалкує, що Біллі зник.
«Не думай, що він не знає про твої вибрики, — писав далі Бед. — Головою ручуся, що він перерахує всіх скебів, яких ти потолочив. А проте ось що він мені сказав: — Якщо ви не можете дати мені його адреси, Строзерсе, то напишіть самі йому — хай повертається до мене. Я наставлю його за старшого в стайнях і дам сто двадцять п’ять доларів на місяць».
Сексон замовкла, з затаєним острахом чекаючи на Біллині враження від листа. Біллі простягся на траві, підперши голову рукою, і замислено пускав кільцями дим з цигарки. Червонуваті відблиски багаття відбивалися на його золотих медалях; пазуха його дешевої блузи була розхристана, з-за неї виглядала гладенька шкіра й дужі мускулясті груди. Він глянув навколо: на розвішані укривала, на багаття, на закурений побитий кавник, на щербату сокиру, загнану в пеньок, і потім на Сексон. Його погляд лагідно оповив її всю і зупинився на ній запитливо. Але Сексон мовчала.
— Що ж, — промовив він урешті,— тоді напиши Бедові, хай і не нагадує мені за того негідника… А я тим часом пошлю йому гроші, щоб викупив мого годинника. Ти тільки вирахуй, чи багато там відсотків набігло. А пальто хай собі гниє у них!
Одначе не все було гаразд: палюча спека виснажувала їм тіло, гнітила мозок. Вони обоє змарніли. Біллі казав, що їхня шкіра починає тріщати. Тим-то вони забрали свої клунки на плечі й подалися на захід через пустельні гори. У долині Берієса від миготіння розпаленого повітря їм почало крутитися в голові й в очах. Далі вони йшли тільки вже на світанні та присмерком. Але простували весь час на захід, і, перехопившись ще через кілька кряжів, опинилися в чарівній долині Напа. За нею лежала Сономська долина, куди запрошував їх на своє ранчо Гастінгс. Вони обов’язково завітали б до нього, якби Біллі випадково не вичитав у газеті, що письменник виїхав до Мексіки, де на той час вибухла якась революція.
— Що ж, побачимося пізніше, — вирішив Біллі, коли вони звернули на північний захід, повз виноградники й сади Напської долини.
— Ми наче той мільйонер, що про нього любив співати Берт, — тільки ми тринькаємо
