Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

class="p1">— Дорогенька, коли ти щось робиш, то маєш на це достатні підстави, а я, люблю тебе й довіряю тобі, і не маю права тебе ганити. І нікому не дозволю тебе ганити в моїй присутності. Але ж, Скарлет! — Раптом гострі слова нестримною лавою ринули з неї, а в тихому її голосі забриніла неприхована зненависть.— Як ти могла забути, що ці люди заподіяли нам? Як ти могла забути про смерть дорогого Чарлі, про підірване здоров’я Ешлі, про спалені Дванадцять Дубів? Ох Скарлет, як ти могла забути того страшного мародера, якого застрелила, коли він схопив швацьку скриньку твоєї матері? Як ти могла забути Шерманових солдатів у Тарі, що забрали навіть нашу білизну?! І мало не спалили дім, і хотіли вкрасти шаблю мого батька! Ох Скарлет, це ж ті самі люди, що грабували нас, мордували й полишали на голодну смерть, а ти запрошуєш їх до себе на прийом! Ті самі, що настановили чорношкірих над нами, що окрадають нас і позбавили наших чоловіків права голосу! Я не можу цього забути. І не забуду ніколи. І не допущу, аби мій Бо забув, і навчу моїх онуків ненависті до цих людей, і навіть онуків моїх онуків, якщо Бог дозволить мені так довго прожити! А ти, Скарлет, невже ти могла забути?

Мелані примовкла, переводячи подих, а Скарлет дивилась на неї широко розплющеними очима — гнів її поволі вщухав під впливом тремтячого від обурення голосу Мелані.

— Ти гадаєш, я зовсім дурепа? — нетерпляче скрикнула Скарлет.— Звичайно, я все пам’ятаю! Але це все належить минулому, Мелані. А нам треба по змозі більше взяти з тих обставин, які ми маємо, і саме цього я й прагну. Губернатор Буллек і дехто з пристойніших республіканців можуть нам у цьому дуже допомогти, якщо з ними як слід поладнати.

— Пристойних республіканців узагалі немає,— відрубала Мелані.— І я не хочу ніякої допомоги від них. І не збираюся брати щось із тих обставин... якщо це пов’язано з янкі.

— Боже милий, але нащо ти так злишся, Меллі?

— Ой! — скрикнула Мелані, в якій раптом наче озвалося сумління.— Ну й розходилася ж я! Скарлет, я зовсім не хотіла ображати тебе або ганити. Кожен мислить по-своєму, і кожному вільно мати свою думку. А тебе, моя дорогенька, я люблю, і ти це знаєш, і хоч би що ти зробила, я своєї думки не зміню. Але ж і ти мене ще любиш, правда? Ти ж не маєш ненависті до мене, ні? Я б не витримала, Скарлет, якби щось таке сталося між нами... після всього того, що ми перетерпіли разом! Скажи мені, що ти не гніваєшся.

— Це все дурниці, Меллі, і нема чого зчиняти бурю у склянці води,— буркнула Скарлет, але не відтрутила руки, якою Мелані обережно обняла її за стан.

— Ну от ми й порозумілися,— зраділа Мелані й докинула тихо: — Я хочу, щоб ми заходили одна до одної, як давніше, дорогенька. Ти тільки попереджуй мене, в які дні у тебе бувають республіканці та пристібаї, і я тоді вже сидітиму вдома.

— А мені байдужісінько, приходитимеш ти до мене чи ні,— сказала Скарлет, одягаючи капелюшка і рвучко кидаючись до дверей. І в цю мить — наче на втіху своєму враженому марнославству — побачила, як болісно скривилось обличчя Мелані.

*

Кілька тижнів після першого прийому Скарлет дуже важко було вдавати, ніби її зовсім не обходить громадська думка. Коли до неї більше ні разу не заходив ніхто з давніх знайомих, окрім Мелані, Туп, дядечка Генрі й Ешлі, коли вони перестали присилати їй запрошення на свої скромні вечірки, Скарлет була щиро ображена й пригнічена. Хіба ж вона не показала, що пускає в непам’ять заподіяну їй кривду, що не держить зла у серці на тих, хто пліткував і оббріхував її? Не могли ж вони не бачити, що вона так само, як і вони, не любить губернатора Буллека, і що тільки і практичних міркувань мусить бути з ним люб’язна. Ідіоти! Якби всі люб’язніше ставились до республіканців, Джорджія дуже швидко виборсалася б з теперішньої скрути.

Скарлет не усвідомлювала тоді, що одним своїм ударом перетяла назавжди благеньку сув’язь, яка ще єднала її з давніми часами й давніми друзями. Навіть впливу Мелані не вистачило б наново сточити ту тонку, мов павутинка, ниточку. До того ж Мелані, розгублена й вражена до глибини душі, але все-таки вірна Скарлет, і не пробувала допомогти їй. І навіть якби Скарлет захотіла вернутись до колишніх звичаїв і колишніх друзів, це було б уже неможливо. Місто тепер обернулося до неї твердим, наче з граніту витесаним, обличчям. Ненависть, яку збудив до себе Буллеків режим, поширилася й на Скарлет — ненависть, що в ній мало було вогню й шалу, а більше холодної непоступливості. Скарлет злучила свою долю з ворогом, і тепер безвідносно до свого походження й родинних зв’язків опинилася в стані перекинчиків, негролюбів, зрадників, республіканців, ну і пристібаїв.

Деякий час гостро переживаючи все це, Скарлет урешті відчула, що позірна її байдужість переростає у справжню. Вона взагалі ніколи глибоко не замислювалася над перепадами людської поведінки, та й своїми власними вчинками не надто переймалася, коли щось виходило не так. Невдовзі вона махнула рукою на те, якої думки про неї Меррівезери, Елсінги, Вайтінги, Боннели, Міди й подібні до них. Її задовольняло те, що Мелані заходила до неї і приводила з собою Ешлі, а якраз про Ешлі їй найбільше й ішлося. В Атланті знайдуться й інші люди, які охоче буватимуть на її прийомах, люди набагато ближчі їй, ніж ті тупоголові старі квочки. Вона може мати повен дім гостей, коли тільки схоче, і то куди цікавіших і куди краще вбраних, аніж оті набурмосені ригористичні старі дурепи, що так її осуджують.

Люди ці жили віднедавна в Атланті. Декотрі з них належали до давніших знайомих Рета, декотрі спільно з ним брали участь у таємничих аферах, про які Рет висловлювався: «Це звичайні оборудки, моя крихітко». Були серед них подружжя, з якими Скарлет запізналася, мешкаючи в готелі «Національ», були також урядовці з канцелярії Буллека.

Нове оточення Скарлет виглядало досить строкато. Входили до нього такі собі Гелерти, що проживали вже в кільканадцятьох штатах, і з кожного мусили втікати без оглядки, коли викривалися їхні махінації; Коннінгтони, зв’язки яких з Бюро звільненців в одному віддаленому штаті виявилися надзвичайно прибутковими з огляду на темноту негрів,