Лазарит - Симона Вілар
Річард Левове Серце намагався видаватися веселим і привітним. Він ніжно поцілував королеві руку, розкланявся з дамами і, благодушно посміюючись та жартуючи, запросив гостей частуватися. Разом із тим було очевидно, що він іще не цілком оговтався від хвороби: король змарнів, під очима в нього залягли свинцеві тіні, у рухах бракувало легкості. Натхнення, що завжди окрилювало його у хвилини небезпеки, зникло, а зараз, під час виснажливих перемовин із султаном, у короля щодня виникало дедалі більше клопотів.
Попри те, що в Акрі перебувало кілька вельмож, які вважали себе очільниками хрестоносців, саме Річардові довелося розв’язувати найнагальніші завдання: як розташувати в місті й поза його стінами таке величезне військо, як утримувати й охороняти дві з половиною тисячі полонених сарацинів, викуп за яких мав ґрунтовно поповнити скарбницю королів. Крім того, йому випадало домовлятися про поставки продовольства з Кіпру і за все платити з власної кишені, бо король Філіп заявив, що його похідна казна порожня.
Не менш важливим було дати воїнам якусь роботу. Адже за такої кількості озброєних людей, котрі не знають, куди себе подіти, неминуче мав початися бешкет – сварки між самими хрестоносцями і сутички з місцевим населенням. За Річардовим наказом рядових воїнів направили відбудовувати зруйновані укріплення Акри – і цю роботу знов-таки оплачував він. Охочих отримати жалування було чимало, у місті поволі відбудовувалися зруйновані квартали, а мури та вежі фортеці почали рости, мов на дріжджах. У гавань тепер заходили купецькі кораблі, ожили міські ринки.
Але вся ця видимість порядку та благоденства трималася на одному – залізній волі короля Річарда. І якщо в поході воїнів годує війна, то тепер армія була вимушено бездіяльною доти, доки не прийде пора передачі викупу за полонених, назначена на початок серпня. Достатньо часу, щоб відпочити від битв, дати лад зброї та обладункам, підлікувати поранених і хворих…
Однак внутрішніх проблем у хрестоносного війська було не менше, ніж зовнішніх. Річардові випало виборювати права на трон короля Ґвідо, підтверджувати права недовірливого Конрада на успадкування корони Єрусалиму, запобігати поєдинку Конрада з конетаблем Аморі де Лузіньяном, який підозрював маркіза у змові із сарацинами, бо той несподівано швидко домовився з емірами про здачу міста. Йому навіть довелося вибачитися перед Леопольдом Австрійським, який пригрозив: після публічного приниження, що завдав йому Річард, він покине Акру разом з усіма своїми людьми. Не так уже їх і багато було в Леопольда, але подібний вчинок міг стати прикладом для інших відступників.
І ось зараз, коли король Англії, забувши про гордість, зумів примусити австрійського герцога залишитися в Палестині, Філіп Французький раптом заявляє, що стан здоров’я йому не дозволяє далі перебувати у Святій землі!
Річард сподівався, що це лише трюк. Просто Філіп хоче чергової грошової подачки. Тому він стримався, не спалахнув і не став нагадувати союзникові про їхню клятву відвоювати Єрусалим. Клятву, свідком якої був увесь християнський світ. Але король Франції не з тих, на кого можна тиснути, отже, доведеться бути люб’язним і поступливим.
– Будьте приязними з нашими дорогими гостями, любі дами! – з усмішкою почав Річард. – І нехай ваша краса розвіє тугу славного короля Філіпа – правителя та полководця, який знає, що для істинного лицаря немає більшої честі, ніж виявити звитягу, коли на нього дивляться такі прекрасні очі.
Королева Беренгарія, Іванна Плантагенет, Ізабелла Єрусалимська та Діва Кіпру оточили Капетінга, осипаючи його компліментами. Перед монархом, наче сам по собі, виник столик, заставлений наїдками – долмадес із бараниною у виноградному листі, листкові пиріжки із січеною курятиною, приправленою перцем, цукром та корицею, на тарелі під кришталевим ковпаком лежав круг білого сиру з духмяним зіллям. Філіп – істинний француз, який не уявляв трапези без сиру, – власноруч відрізав чималий шмат і почав жувати, запиваючи його легким світлим вином із високого келиха. Він усміхався, слухаючи дамський щебет, а його співрозмовниці щосили вдавали, що їх аж ніяк не дивують зміни, які спричинила хвороба в зовнішності французького монарха.
Король Філіп схуд, шкіра на його обличчі була бугристою від недавніх гнійників і виразок, він повністю втратив брови, а волосся, колись легесеньке й кучеряве, так повилазило, що тім’я майже оголилося. Навіть розкішний філігранний вінець, усипаний смарагдами та рожевими перлами, не здатен був цього приховати. Проте король поводився з дамами грайливо і навіть випросив в Іванни Сицилійської цілунок.
Це було цілком куртуазно, та все ж Півонія запитально поглянула на брата. Річард ледь помітно кивнув, продовжуючи усміхатися, і вона дозволила Філіпові обійняти й поцілувати себе.
– Ах, серденько Півоніє! – зітхнув Капетінг, знову сідаючи. – Колись я мріяв, що одного прекрасного дня на весь світ оголошу про нашу любов. Але тепер мені залишається лише бідкатися та шкодувати. Сподіваюся, повітря милої батьківщини зцілить мене від лютої туги.
– Жар добрячої сутички теж непогані ліки від цієї болячки, правда ж, Філіпе? – бадьоро відгукнувся англійський король. – І коли наші знамена знову замайорять над вежами Священного града… До речі, любі дами! Допоможіть мені переконати цього упертюха приєднатися до обітниці, яку я сподіваюсь отримати від усіх очільників хрестоносного воїнства: вони повинні заприсягтися провести у Святій землі три роки – саме стільки необхідно, щоб остаточно здолати ворогів Христової віри. Чи принаймні не повертатися додому доти, доки Єрусалим не буде відвойовано в Саладіна!
Він промовив це так, щоб його чули навіть у віддалених закутках зали. Першим Річарда підтримав герцог Бургундський. Вискочивши зі своєї до біса незручної софи, він вигукнув, що хоч цієї миті готовий дати таку обітницю, і виразно поглянув на свого короля. Але той мовчав, здавалося, що він переймається винятково дольками абрикосів у цукровій пудрі.
– Філіпе, а що ви на це скажете? – не витримавши мовчання союзника, звернувся до короля Франції Річард. У голосі його разом з улесливими інтонаціями вчувався пригамований лев’ячий рик.
– Ах, дорогий друже, – кладучи до рота чергову лакоминку, відгукнувся той. – Хвороба повелася зі мною значно жорстокіше, ніж із вами. Тому я поки що не беруся давати обітниці, дотриманню яких можуть перешкодити мої тілесні та душевні недуги.
– Але ж ви не покинете нас без захисту серед сарацинських полчищ, ваша величносте? – лукаво поглянула на нього Іванна.
– Хіба можна вважати себе беззахисною під опікою такого величного брата? – усміхнувся Філіп, і стало помітно, що хвороба позбавила його не лише чималої частини волосся, а й кількох зубів.
