Острів Смерті - Такехіко Фукунага
Робочий день уже давно скінчився. Помітивши, що більшість редакторів один по одному залишили кімнату, Канае підійшов до головного. Той кивнув з іронічною посмішкою на губах і задоволено спитав: „Значить, усе зробив?” Канае відбувся короткою відповіддю і, знехтувавши пропозицією сусіда Куїми піти на чарку саке, вийшов надвір. На душі було так само холодно, як зів'ялому листю дерев під грудневим вітром.
Канае повечеряв у знайомій їдальні. Тепер, звільнившись від роботи, він ще з більшою наполегливістю силкувався розшифрувати плетиво шрамів, схоже на абстрактну картину, що спливало перед його очима у вигляді незмивної кривавої плями. Однак вона, Мотоко, вважає це свідченням своєї непозбутньої вини. Яскраво-червоні ієрогліфи на її тілі є причиною того, що вона сторониться кохання. Канае сьорбав каву й потягував цигарку, здогадуючись, що саме цьому треба шукати підоснову її зречення, якого вона не ложе уникнути. Не може забути про Хіросіму. Точніше, Хіросіма не забуває про неї.
Він відчув, що за всяку ціну хоче побачитися з Мотоко. Вчора він навіть не попрощався з нею. Чув за собою її голос, але, не оглядаючись, вибіг з передпокою. Цікаво, що вона подумала про нього? Ні, він не зневажав її, а злякався. Він не здатний зневажати. Але ж вона могла сприйняти це інакше. А що, як учорашня його поведінка здалася їй виявом його справжнього єства?
Канае збирався спочатку піти до Нісімото, а потім — до бару „Леда”. Звичайно Мотоко підробляла там тричі на тиждень — у вівторок, четвер і суботу, а сьогодні був понеділок. Напередодні Різдва вона начебто ходила на роботу щовечора, а тепер, коли минула гаряча пора, напевне, вернулася до попереднього розпорядку. Звісно, в барі зручніше з нею розмовляти, але ж якщо в неї вихідний, то в товаристві хазяйки й Сакури його похмурий настрій не розвіється. Однак і з'являтися в домі Нісімото було боязно. До того ж давалося взнаки самолюбство. „Тільки подумати: так і не вдалося взяти тої картини!” — сердився Канае,
Пригнічений подався він додому. Піднявшись на другий поверх, він мало не скрикнув з подиву: у кутку коридору стояла Аяко, а поряд з нею під стіною загорнута в папір велика рама (що то рама — він здогадався з першого погляду)
— Аяко-сан, ви мене давно чекаєте?
— Як добре, що ви прийшли! Хоч і пізненько. Я вже не знала, що й робити.
— Мабуть, змерзли? Пробачте. Зараз відчиню.— Канае швидко відімкнув двері й вернувся до Аяко — забрати вантаж.— Напевно, втомилися, поки донесли такий тягар?
— Здогадуєтеся, що це?
— Авжеж, здогадуюся.
— Це мене Мотоко-сан послала.
У кімнаті було холоднувато. Канае запалив світло і, поставивши раму під стіну, заметушився, як домашня миша,— увімкнув електроплитку, витягнув дзабутон із стінної шафи, а потім, скидаючи з себе пальто, звернувся до Аяко, що все ще стояла біля дверей:
— Що з вами? Заходьте.
— Я прийшла сьогодні за дорученням Мотоко-сан. Можу й постояти.
— Що за жарти? Холодно ж, ідіть сюди погрійтеся.
Канае підійшов до гості й простягнув їй руку так, ніби збирався зачиняти двері. Зробивши великі очі, Аяко вхопилася за клямку й роззулася.
— Колись ви не вагалися — заходити чи ні, а сьогодні мнетеся,— сказав він.
— Коли?
— У вересні. Коли сказали мені про втечу з квартири Мотоко-сан.
Аяко зашарілася і, здавалось, була готова дременути.
— Вибачте, я пожартував. Прошу, сідайте. Пальта не скидайте, бо холодно.
— Сома-сан, ви так мною командуєте. А мене ж послала сюди Мотоко-сан,— докірливим тоном сказала Аяко, але врешті-решт таки сіла на дзабутон.
— Велике спасибі за вчорашнє частування,— подякував Канае так несподівано, що гостя аж засміялася.
— Який же ви дивак! У цьому нема моєї заслуги. Я сама вечеряла за рахунок Нісімото-сан.— Дівчина пирснула від сміху і, видивившись на Канае, почервоніла.— Ну то я йду…
— Не ображайтеся. До речі, з чим же все-таки вас послали?
Канае підійшов до обгорнутої папером рами й почав розв'язувати мотузку.
— Сома-сан, ви пішли вчора додому тоді, коли я була у ванні? Власне, що тоді сталося?
— Пробачте, я винен перед вами.
— Та нічого. Ви посварилися?
З-під паперової обгортки показався у простій рамі „Острів” з його печальним краєвидом. Канае поставив картину під стіну, і, відступивши на кілька кроків, прикипів до неї очима, і раптом почув гуркіт хвиль і свист вітру.
— Ви посварилися з Мотоко-сан?
Голос дівчини повернув його до дійсності.
— Та ні.
— Коли так, то добре. А вона вам обіцяла подарувати цю картину?
— Начебто.
— І ви забули вчора про неї? Я подумала, що ви посварилися з Мотоко-сан і навмисне відмовилися від подарунку. А тому я сподівалася, що тепер картина буде моєю, але Мотоко-сан сказала: „Віднеси її Сома-сану”.
— О-о-о, то, мабуть, це й зіпсувало вам настрій?
Канае обернувся до неї й лагідно всміхнувся.
— Я сказала їй: „Було б краще, якби ви самі її віднесли”, але Мотоко-сан навідріз відмовилася. А вона як упреться, то ніщо її не зрушить.
Канае підійшов до електроплитки і, виставляючи руки до тепла, глянув Аяко в очі.
— І ви взяли на себе цю справу?
— Не було іншого виходу. „Ая-тян, мені незручно тебе просити, але будь ласка, віднеси це Сома-сану,— каже Мотоко-сан,— я дам тобі грошей на таксі”. — „Нічого мені не треба, обійдуся”,— наполягала я, але таки добре витратилася. Бо сюди далека дорога.
— Як мені вас жаль. Певно, важко було?
— Таке я ще подужаю. Правда, мені пощастило: водій трапився добрий, виніс картину на другий поверх. Однак найприкріше було те, що вас не застала вдома. Ну, думаю, що його робити?
— У вересні ви так само скаржилися. Але хто ж приходить так несподівано? Могли б подзвонити мені вдень на роботу.
— Таке скажете! Не могла, бо Мотоко-сан надумалася зовсім несподівано, за вечерею.
— У неї сьогодні вихідний?
— Вихідний. Сьогодні ж понеділок. А крім того, Мотоко-сан утратила інтерес до бару. І, здається, вже не працює в школі.
— Чому? Захопилася малюванням? Чи заробить вона так на прожиток?
— Хто зна. У крайньому разі я замість неї піду прислужувати в барі.
— А чи справиться з цим така, як ви, панночка? Та хіба Мотоко-сан не могла б знайти собі меценатів? Якби швидше
