Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Ми з містером Омером похитали головами, а потім містер Омер почав смоктати з люльки повітря, якого йому не вистачало.

— Отак наша професія обмежує можливість висловити свою увагу, — почав знову містер Омер. — Взяти мене — хіба ж я один рік знаю Баркіса? Я його сорок років знаю! Але я не можу піти і спитати, як його здоров'я.

Я погодився з містером Омером, що це дуже неприємно.

— Я сподіваюся, що я не користолюбніший за інших. Гляньте на мене! Щохвилини може в мене спинитися подих, і навряд чи за таких обставин я можу бути користолюбним. Чи може бути хто користолюбним, коли знає, що не сьогодні-завтра подиху йому не вистачить, і груди його луснуть, мов старі міхи; та ще, коли цей чоловік має внуків?

— У жодному разі не може! — погодився я.

— Не те, щоб я скаржився на професію, — вів далі містер Омер. — Аж ніяк. Всі спеціальності мають свої добрі й погані сторони. Шкода тільки, що не всі це розуміють.

Містер Омер з шанобливим і дружнім обличчям затягнувся кілька разів і сказав, підбиваючи підсумки першому питанню:

— Отже, ми мусимо довідуватися про Баркіса тільки через Ем’лі. Вона добре знає нас і не має жодних сумнівів щодо нас. Правду кажучи, Мінні і Джорем пішли зараз додому (вона зараз там, бо тепер трохи допомагає своїй тітці) спитати, як почувається хворий сьогодні ввечері; і якщо ви будете такі ласкаві почекати, доки вони повернуться, то вони розкажуть вам усе докладно. Чи не хочете ви чогось? Скажімо, склянку води з сиропом? Я сам п'ю воду з сиропом підчас паління, — сказав містер Омер, підіймаючи склянку, — бо кажуть, що це пом'якшує дихальні шляхи, по яких проходить мій утруднений подих. Ах, боже мій, — хрипко сказав Містер Омер, — то не в дихальних шляхах проблема! Дайте мені досить повітря, — кажу я своїй доньці Мінні, — а я вже сам знайду для нього шляхи.

Справді, йому не вистачало повітря, і я дуже турбувався, побачивши, як він сміється. Коли він відкашлявся, я подякував йому за сироп, але відмовився, бо щойно пообідав, і згодився почекати, доки повернуться його дочка і зять. Потім я спитав про маленьку Ем’лі.

— Ну, сер, — сказав містер Омер, витягаючи з рота люльку, щоб почухати нею підборіддя, — правду вам скажу, я буду щасливий, коли відбудеться її весілля.

— Чому так? — спитав я.

— З нею щось негаразд, — сказав містер Омер. — Не те, щоб вона була не така гарна, бо вона стала ще гарнішою, запевняю вас, ще гарнішою! Не те, щоб вона працювала гірше, ніж раніше, ні! Вона варта була шести робітниць, і вона й тепер варта шести робітниць. Але охота в неї пропала. Чи розумієте ви мене? — містер Омер знову потер підборіддя та ковтнув диму. — Щирості не бачу я в Ем’лі. Того, що я називаю: «Ану, дітки, раз, два, три, ура!» — ось чого я в Ем’лі не бачу.

Його обличчя і рухи були такі виразні до його слів, що я міг тільки стверджувально похитати головою. Це, здається, сподобалося йому, і він повів далі:

— От що, на мою думку, значить, що з нею щось негаразд. Ми багато говорили про це з її дядьком і з її нареченим після роботи: вважаю, що з нею щось негаразд. Завжди, коли говорите про Ем’лі, — сказав містер Омер, трясучи головою, — треба пам'ятати, що це маленьке дівча сповнене любові. Є таке прислів'я: «не зробиш шовкового гаманця зі свинячого вуха». Та я цього не певний, я схильний думати, що це зробити можна, якщо почати змалечку. Адже вона зробила з цього старого човна таку хату, якої з каменю та з мармуру не збудуєш!

— Безперечно! — підтвердив я.

— Любо дивитися, як це мале тулиться до свого дядька, — сказав містер Омер, — як щодня щільніше прив'язується вона до нього. Тепер, ви ж розумієте, якщо вона відкладає, то в неї є перешкоди. Чого ще треба баритись?

Я уважно прислухався до розповіді милого старого, і всім серцем погоджувався з його словами.

— Отже, я їм сказав таке, — лагідно вів далі містер Омер. — Я їм сказав: «Не вважайте, що Ем’лі зв'язана строком навчання у нас. Хай це вас не турбує. Вона працює краще, ніж ми гадали; вона навчилася швидше, ніж ми гадали. Омер і Джорем зможуть і самі впоратись, і вона вільна, коли вам завгодно. Якщо вона схоче потім трохи працювати для нас у себе вдома — дуже добре. Якщо не схоче — теж дуже добре. Так чи так, ми збитків не матимемо». Бо... хіба ж ви не бачите, — сказав містер Омер, торкнувшись мене люлькою, — навряд чи людина з таким важким диханням, як я, та ще маючи внуків, стала б чинити перешкоди такій синьоокій квіточці, як вона.

— Безперечно, ні! — сказав я.

— Безперечно! Правда! — сказав містер Омер. — Гаразд, сер, її кузен... ви знаєте, що це вона з кузеном збирається одружитись?

— О, так, — відповів я. — Я з ним добре знайомий.

— Авжеж, — сказав містер Омер. — Гаразд, сер. Її кузен, скільки я розумію, заробляє тепер непогано; він подякував мені, як і годиться чоловікові (взагалі, мушу сказати, поведінка його викликає в мене високу повагу), і пішов та придбав собі такий чудовий будиночок, про який ми з вами могли б лише мріяти, заплющивши очі. Тепер цей будиночок умебльований гарненько, наче лялькова кімната; і тільки тяжка хвороба Баркіса — бідолашний! — перешкоджає їм тепер одружитися. Так чи так, а трапилася відстрочка.

— А Ем’лі, містере Омер, — спитав я, — чи вона вже не така стурбована?

— Ну, на це, знаєте, — відповів він, знову потираючи своє подвійне підборіддя, — не можна було б, звичайно, чекати. Перспектива змінити життя і відокремитися, і всяке таке, все це й близько до неї, і далеко від неї водночас. Смерть Баркіса не може це надовго відстрочити, але його затяжна хвороба — може. Так чи так, а справи дуже непевні, як бачите.

— Так, бачу, — сказав я.

— Ем’лі трохи хвилюється і тривожиться і, здається, тепер більше, ніж будь-коли. Щодня вона начебто ніжнішою стає до свого дядька і шкодує розлучитися з ними всіма. Одного мого ласкавого слова досить, щоб її очі наповнилися сльозами; і коли б ви бачили її з дівчам моєї Мінні, ви б цього ніколи не забули. Прямо дивно, — задумано сказав містер Омер, — як любить вона цю дитинку!

Це здалося мені зручною нагодою спитати містера Омера, доки нашу розмову не обірве повернення його дочки та її чоловіка, чи знає він щось про Марту.

— Ах, — засмучено відповів він, похитуючи головою. — Нічого доброго. Сумна історія, сер, хоч і не знаю, як ви довідалися про неї. Ніколи не помічав я нічого поганого в цій дівчині. Я б цього не казав перед моєю Мінні, бо вона сердиться на мене за це, але, справді, нічого не помічав. Та й ніхто з нас не мав підозр.

Містер Омер раніше за мене почув кроки своєї