Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

й те, що вона спочатку боролася проти його чудового вміння, яке тоді здавалось мені чудовою природою; адже ж я знав, що вона примхлива й уперта. Я бачив, як помалу пом’якшуються риси її обличчя та рухи; я бачив, як дедалі ніжнішає її погляд на нього; я бачив, як вона дедалі слабше, але зав­жди гнівно, немовби проклинаючи свою слабкість, намагається чинити опір його непереможним чарам. І, нарешті, я бачив, як пом’якшується її суворий вираз, посмішка стає милою, і перестав боятись її, і всі ми сіли перед каміном, жваво розмовляючи і сміючись, немов малі діти.

Чи тому, що було вже пізно, чи Стірфорс не хотів втратити завойованого ґрунту, не знаю, але ми з ним не лишались у їдальні і п’яти хвилин після того, як пішла Роза.

— Вона грає на арфі, — тихо сказав Стірфорс перед дверима вітальні, — а здається мені, що ніхто, крім моєї матері, протягом останніх трьох років не чув її гри.

Ці слова він вимовив з дивною посмішкою, яка негайно зникла. Ми зайшли до кімнати й застали Розу Дартль саму.

— Не треба вставати, — сказав Стірфорс (хоч вона вже встигла це зробити), — моя люба Розо, не треба! Будьте ласкаві, хоч цього разу проспівайте нам ірландську пісню.

— Нащо вам здалась ірландська пісня? — відказала вона.

— Вона мені дуже подобається, — мовив Стірфорс, — значно більше, ніж будь-яка інша. От і Маргаритка любить музику всією душею. Проспівайте нам ірландську пісню, Розо, а я посиджу і послухаю, як колись!

Він не торкнувся ні її, ні крісла, з якого вона була підвелась, але сів поряд із арфою. Деякий час Роза злегка водила рукою над струнами арфи, не торкаючись їх. Нарешті вона сіла, рвучко присунула арфу до себе, заграла і заспівала.

Не знаю, що таке було в її грі чи в голосі, але пісня здавалася мені неземною, нічого подібного я в своєму житті не чув і не можу собі уявити. Щось жахливе було в щирій експресії цієї пісні. Здавалося, що вона ніколи не була написана чи покладена на музику, а виривалася з кипучої жаги, яка сповнювала приглушений голос співачки. І ось вона замовкла, а звуки все ще коливали повітря. Я занімів, коли вона знову схилилася над арфою, перебираючи пальцями, але не торкаючись струн.

Ще хвилина, і Стірфорс вивів мене з забуття. Він підвівся, підійшов до неї, грайливо обійняв її та сказав:

— Ну, Розо, надалі ми будемо дуже любити одне одного?

Замість відповіді вона відштовхнула його з люттю дикої кішки і вискочила з кімнати.

— Що тут у вас трапилося з Розою? — спитала, ввійшовши, місіс Стірфорс.

— Деякий час вона була янголом, мамо, — відповів Стірфорс, — а потім заради рівноваги вдалась у протилежні крайнощі.

— Тобі слід бути обережним з нею, Джеймсе. Не забувай, що вона стала дуже вразлива; не треба її дратувати.

Роза не повернулася; більше ми про неї не говорили, аж доки я не зайшов до кімнати Стірфорса побажати йому доброї ночі. Там він почав глузувати з неї, спитав мене, чи бачив я колись таке незрозуміле дике створіння. Я висловив своє глибоке здивування і спитав, чи не здогадується він, що саме раптом так розгнівило її.

— О, бог знає, — відповів Стірфорс. — Все, що хочеш, або нічого. Я вже казав тобі, що вона, немов точилом, гострить усе, включаючи й себе саму. Вона — як гострий ніж, і з нею треба обережно поводитися. Вона зав­жди небезпечна. На добраніч!

— На добраніч, мій любий Стірфорсе! — сказав я — Я виїду рано, коли ти ще спатимеш. На добраніч!

Він неохоче відпустив мене. Поклавши обидві руки мені на плечі і посміхаючись, він сказав:

— Маргаритко, хоч не таке ім'я дали тобі твої хрещені батьки, але мені воно подобається найбільше. I я хотів би, сказати не можу, як хотів би, щоб ти називав так мене!

— А чому ж, це можна, — відповів я.

— Маргаритко, коли щось розлучить нас назавжди, не згадуй мене лихом, чуєш, старигане! Ну! Домовмося про це. Пам'ятай про мене тільки найкраще, якщо життя роз'єднає нас!

— У тобі немає для мене ні найкращого, ні найгіршого, — сказав я. — Я завжди однаково люблю тебе від усього серця.

Сумління гризло мене за те навіть, що колись, хоч і в думках тільки, я був несправедливий до нього. Таким винним почувався я, що ладен уже був покаятися йому. Але я не хотів зрадити довіру Агнес, не знав, як почати, і так нічого й не вимовив. Поки я вагався, він сказав:

— Благослови тебе боже, Маргаритко. На добраніч!

Ми потиснули руки один одному і розлучились.

Я прокинувся вдосвіта, тихенько вбрався і зазирнув до його кімнати. Він міцно спав — спокійно лежав, закинувши руку за голову, як колись у дортуарі школи.

Минуло небагато часу, і я вже дивувався, як це він міг тоді так спокійно спати.

Але він спав, — я хочу знову згадати його таким, — спав так, як колись у школі. I ось, у цю мовчазну годину залишив я його.

Хай бог простить тебе, Стірфорсе! Ніколи вже не потисну я з дружбою і любов'ю цю неживу руку. Ніколи, ніколи більше!

XIІІ. Втрата

Ввечері прибув я до Ярмута і зупинився в готелі. Я знав, що в моїй кімнаті у Пеготті має оселитися той величний Гість, перед яким мусять поступитися всі живі; тому я заїхав до готелю, пообідав там і замовив собі номер.

О десятій годині я вийшов на вулицю. Більшість крамниць вже зачинились, у місті було тихо. Підійшовши до закладу Омера і Джорема, я помітив, що віконниці зачинені, але двері крамниці ще відкриті. Побачивши в глибині магазину містера Омера, що покурював свою люльку біля дверей вітальні, я увійшов і спитав його, як він почувається.

— Та що мені станеться, — відповів містер Омер, — як ваше здоров'ячко? Сідайте... Дим вам не завадить, сподіваюсь?

— Аж ніяк, — сказав я. — Я його навіть люблю, з чужої люльки.

— Аби не з вашої, га? — зареготав містер Омер. — Воно й краще, сер. Погана звичка для молодого чоловіка. Сідайте. Я сам курю тільки через астму.

Містер Омер звільнив місце для мене і поставив крісло. Після того він знову сів, відсапуючись і припадаючи вустами до люльки, ніби з неї вдихав повітря, якого йому бракувало.

— Мені шкода було почути погані відомості про містера Баркіса, — сказав я.

Містер Омер пильно подивився на мене і похитав головою.

— Чи не знаєте, в якому стані він сьогодні? — спитав я.

— Саме це запитання хотів я поставити вам, сер, — відповів містер Омер, — та тільки не наважувався. Це одна з неприємностей нашої професії. Коли клієнт захворіє, ми не можемо запитувати, як його здоров'я.

Цього я й не передбачив; хоч, заходячи, я сам побоювався почути давню пісню. Але коли вже він сам сказав це, то я поспішив похвалити делікатність старого трунаря.

— Так, так, ви розумієте, — сказав містер Омер, похитуючи головою. — Ми не сміємо запитувати. Боже мій, це був би такий сюрприз для хворого, що він може саме від цього і пішов