зупинив його помахом руки й договорив: А мій обов’язок, як я тільки щойно зрозумів, сказати вам те, що я знаю з того, що знає Бог, якщо тільки сам Бог не заборонить мені зробити це. Серед учнів знявся гомін, їх зненацька опанували тривога, неспокій та збудження, й вони тихо перемовлялися між собою, боячись довідатися про те, про що їм так хотілося довідатись, і лише Юда Іскаріот зберіг той викличний вираз, з яким він і започаткував цю дискусію. Сказав Ісус: Я знаю свою долю і вашу долю, знаю долі багатьох людей, які ще й не народилися, знаю про міркування Бога та про його задуми й накреслення, і про все це я повинен вам розповісти, бо воно вас стосується тепер і ще більшою мірою стосуватиметься в майбутньому. Навіщо, озвався Петро, навіщо нам знати про те, що Бог відкрив одному тобі, ліпше мовчи й не кажи нічого. Лише Бог може примусити мене замовкнути в цю хвилину. То, виходить, для Бога однаково, говоритимеш ти чи мовчатимеш, і якщо Бог говорить твоїми устами, твоїми устами говоритиме він і тоді, коли ти щось казатимеш усупереч його волі? Ти знаєш, Петре, що тебе розіпнуть? Знаю, ти мені про це вже казав. Але я тобі ще не казав, що на хрестах помруть також і Андрій, і Філіп, що з Варфоломея, живого, злуплять шкіру, що Матвія заб’ють варвари, що Якову, сину Зеведея, зітнуть голову, а другого Якова, сина Алфейового, заб’ють камінням, що Хому нанижуть на списа, що Юді Тадею розчавлять голову, Симона перепиляють на дві половини, раніше ти цього не знав, але тепер знаєш, і ви всі знаєте. Апостоли вислухали це одкровення мовчки, вони вже не мали причини боятися майбутнього, адже тепер воно було їм відоме, усе було, власне, так, ніби Ісус сказав їм: Ви помрете, а вони відповіли йому хором: Чи й не відкриття, ми й так про це знали. Іоанн та Юда Іскаріот нічого не почули про себе, а тому запитали: А зі мною що буде? Ти, Іоанне, відповів Ісус, доживеш до старості і помреш власного смертю, а тобі, Юдо Іскаріоте, я порадив би обминати десятою дорогою кожну смоковницю, бо на одній із них ти власними руками повісишся. Отже, ми помремо за твою справу, сказав чийсь голос, але невідомо чий. Ви помрете за справу Бога, а не за мою, відповів Ісус. А чого Богові, зрештою, треба, запитав Іоанн. Він хоче панувати над більшою кількістю народу, аніж та, над якою він панує тепер, він хоче, щоб йому підкорявся весь світ. Але якщо Бог — володар усесвіту, то як може бути, що не весь світ йому підкоряється і не вчора, й не завтра, а протягом усієї вічності? — запитав Хома. Я не знаю, відповів Ісус. Але ж ти так довго зберігав ці таємниці у своєму серці, чому ж ти вирішив розповісти нам про них тепер? Помер Лазар, якого я зцілив, помер Іоанн Хреститель, який провістив мій прихід, смерть уже серед нас. Усі створіння помруть рано чи пізно, сказав Петро, люди теж помруть, як і всі інші. У майбутньому помруть багато з волі Бога та за справу його. Якщо вони помруть із волі Бога, то це справа свята. Вони помруть тому, що народилися не раніше й не пізніше. Їх приймуть у життя вічне, сказав Матвій. Але чому вони повинні терпіти такі муки для того, щоб увійти в нього? Якщо Син Божий говорить те, що він сказав, то він сам собі суперечить, зазначив Петро. Ти помиляєшся, тільки Синові Божому дозволено так говорити, те, що у твоїх устах було би блюзнірством, у моїх — іще одне слово Бога, відповів Ісус. Ти говориш так, ніби ми повинні обирати між тобою й Богом, сказав Петро. Ви завжди обираєте між Богом і Богом, а я перебуваю на півдорозі, й від мене до вас та сама відстань, як і від вас до людей. Що ти наказуєш нам зробити? Через мою смерть допомогти здобути спасіння для тих, хто ще не народився. Ти не можеш піти проти волі Бога. Ні, але мій обов’язок — спробувати. Ти в безпеці, бо ти Син Божий, але ми втратимо свої душі.
Ні, не втратите, якщо ви підкорятиметеся мені, бо підкорятися мені — це підкорятися самому Богові. На обрії, десь на краю пустелі виринув краєчок червоного місяця. Говори далі, — промовив Андрій, — але Ісус зачекав, поки повний місяць піднявся над землею, величезний і кривавий, і тільки тоді заговорив: Син Божий муситиме померти на хресті, щоб у такий спосіб виповнилася воля Отця, проте якщо замість нього на хресті розіпнуть звичайну людину, то Бог уже не зможе віддати в жертву Сина. Ти хочеш, щоб замість тебе розіпнули когось із нас? — запитав Петро. Ні, це я займу місце Сина. В ім’я Бога говори ясніше. Це справді буде чоловік звичайний, але чоловік, що проголосить себе царем Юдейським, чоловік, який захоче підняти народ, щоб скинути з престолу царя Ірода й прогнати з нашого краю римлян, тому моє прохання до вас полягає в тому, щоб хтось із вас пішов до Храму і сказав, що цей чоловік — я, і можливо, якщо влада діятиме швидко, Бог просто не встигне виправити помилку людського правосуддя, адже не відхилив він руку ката, який зітнув голову Іоаннові. Здивування опанувало всіх, але на дуже короткий час, бо незабаром з усіх уст зірвалися слова обурення, протесту, сумніву й недовіри. Якщо ти син Божий, то й померти ти повинен як син Божий, заявив один. Я переломив із тобою окраєць хліба, як я можу тепер на тебе донести, обурено вигукнув другий. Не може назвати себе царем Юдейським той, кому судилося стати царем усесвіту, стверджував третій. Помре тут на місці той, хто захоче на тебе донести, погрозливо кинув четвертий.
І тоді над усім цим гармидером виразно пролунав голос Юди Іскаріота: Я піду до Храму, якщо така твоя воля. Його схопили десятки рук, і вже зблиснули леза кинджалів, вихоплених із-під складок одягу, коли Ісус наказав: Відпустіть його, нехай ніхто не зробить йому зла. Потім підвівся, обняв його й поцілував в обидві щоки: Іди й роби те, що ти повинен зробити. Не промовивши більше жодного слова, Юда закинув за плече край плаща і зник у темряві, ніби відразу його поглинула ніч.
Храмова сторожа та вояки Ірода прийшли схопити Ісуса, як тільки почало розвиднятися.