Мене називають Червоний - Орхан Памук

Я впізнав той згорток, ще коли Кара тримав його в руках: то були малюнки, котрі я прихопив із собою, тікаючи з кав'ярні під час погрому. Однак не розпитував, як ці люди проникли в мій дім і знайшли все це там. Ми з Келебеком і Лейлеком слухняно передивились один за одним малюнки, які зробили для небіжчика меддаха. Залишилося тільки зображення скакуна, чарівного скакуна з вигнутою шиєю. Повірте мені, я навіть не здогадуюся, хто зобразив того коня.

— Хіба не ти його намалював? — нахабно, ніби якийсь ходжа, запитав Кара.

— Ні, — відповів я.

— А скакуна до книги Еніште?

— Теж не я.

— Стиль вказує на те, що того скакуна намалював ти, — напосідав він на мене. — Це підтвердив і майстер Осман.

— У мене немає ніякого стилю, — заперечив я. — І говорю так без гордощів, не заявляю, що протистою сучасним віянням. Говорю так не для того, аби виправдати себе. Для мене мати свій стиль — ще гірше, аніж бути вбивцею.

— Є одна особливість, якою ти відрізняєшся й од давніх майстрів, і від сучасників.

Я посміхнувся, він же став розповідати те, що вам — гадаю — давно відомо. Та я уважно його слухав, а Кара розповідав, що справою зайнялися падишах з головним скарбничим: шукають спосіб зупинити злочини, які кояться, майстрові Осману дали три дні на розслідування, і разом з Карою Осман упродовж двох днів переглядав безцінні книги в найбільшій у світі казковій скарбниці Ендеруну, я слухав про метод «недіме», про обрізані кінські ніздрі.

В житті кожного є час, коли усвідомлюєш, що пережив миті, які більше ніколи не повторяться і які довго не забудеш: лив похмурий дощ. Келебек насуплено, ніби засмучений дощем, стискав у руці кинджал. Лейлек, чия спина, закута в лати, була біліша за борошно, зі світильником у руці походжав по текке. Ці майстри, тіні яких, немов привиди, блукали стінами, були моїми побратимами, і як же я їх любив! Я почувався щасливим, бо й сам — маляр.

— Чи усвідомлюєш ти, яка радість для душі — сидіти поруч з майстром Османом і кілька днів розглядати предивні роботи древніх живописців? — запитав я в Кари. — Він цілував тебе? Гладив по вродливому обличчі? Тримав за руку? Ти вражений його хистом і знаннями?

— Майстер Осман на прикладі бездоганних робіт художників давнини відкрив мені очі на твій стиль, — не вгавав Кара. — Він розповів мені, що стиль не залежить від волі та бажання майстра, навчив дивитися на це, як на скритий огріх, що проривається з минулого маляра, його забутих споминів. Майстер Осман пояснив, що ці скриті огріхи, хиби й слабини художника, які колись були давно забуті й водночас збережені, аби ми не відірвались од традицій древності, інколи випливають назовні й нині, після того як європейські майстри рознесли цілим світом свою манеру живопису, величаються нею як «індивідуальними особливостями», або ж — «стилем». Тепер через недоумків, які вихваляються своїми огріхами, світ нашої мініатюри стане ще більш різнобарвним, однак і безглуздішим, він убере в себе безмежну кількість таких хиб.

Кара свято вірив у власні слова, він справді мав вигляд недоумка.

— А не міг тобі майстер Осман відкрити й те, що я роками творив для книжок падишаха зображення коней з нормальними ніздрями? — запитав я.

— Він любив і бив вас з перших днів вашого учнівства; він — ваш батько й улюблений учитель, тому сам не розуміє, що уподібнює вас одного з одним і з самим собою. Майстер Осман прагне, щоб стилем володів малярський цех Османів, а не кожен з вас. Над вами висіла тінь учителя, якого ви обожнювали, тому теж забули ті огріхи й незвичні форми, які крилися в глибині вашого розуму. Проте, коли ти розмальовував сторінки до книжок, котрі не мали потрапити на очі майстру Осману, то, наприклад, зображав скакуна, що лежить, адже таким він зберігався десь у глибинах твоєї пам'яті роками.

— Моя покійна мама була набагато мудріша за батька, — почав я. — Якось увечері я плакав удома й клявся, що більше ніколи не повернусь до цеху, бо боюся не тільки побоїв майстра Османа, а й інших суворих та нервових майстрів, лінійок, якими нас били начальники відділів, щоб приструнчити. Тоді моя мама сказала, що в світі є два типи людей. Перші все життя мучаться від побоїв, зазнаних у дитинстві, вони — назавжди подавлені ними й побиті. Адже удари вбивають у їхній душі шайтана, чого й прагнуть учителі. Другі ж — то щасливці, бо шайтана в їхній душі не знищили, однак провчили й пристрахали його. Вони теж ніколи не забувають тих недобрих споминів з дитинства, але — тільки нікому цього не кажи, — застерегла мене мама-небіжчиця, — через те, що дружать із шайтаном, робляться хитрішими, пізнають непізнане, мають багато друзів, відразу бачать, хто ворог, учасно помічають інтриги, які плетуться в них за спиною, і додам від себе: досягають найбільших успіхів у малярстві. Одного разу я ніяк не міг гармонійно переплести на малюнку гілля дерева; тоді майстер Осман вперіщив мені такого ляпаса, що сльози полились потоками, і перед очима виріс цілий ліс. Майстер нарікав, що я не зауважив огріху в малюнку, й бив мене кулаками по голові, та потім раптом узяв дзеркало, поклав перед сторінкою жаринку, любляче притулився до моєї щоки і почав показувати мені в дзеркалі одну за одною хиби, котрі проступали на зворотному боці сторінки — старався, щоб мої очі не звикали до помилок, він поводився так ласкаво, що я ніколи не забуду ані тої любові, ані того уроку. Він міг перед усіма мене вишпетити й відлупцювати лінійкою по руках, після чого я плакав цілу ніч, бо вражена гордість не давала заснути, але вранці майстер Осман ніжно цілував мої руки, і я переймався вірою, що колись стану легендарним маляром. Того коня зобразив не я.

— Ми — він мав на увазі себе й Лейлека — пошукаємо в текке останній малюнок, викрадений мерзотником, який убив Еніште. Ти бачив ту ілюстрацію?

— Це малюнок, з існуванням якого ніколи не змиряться ані падишах, ані ми, художники, прив'язані до майстрів древності, ані мусульмани, що не відступляться від настанов своєї віри.

Мої слова не на жарт запалили його. Він та Лейлек почали шукати ілюстрацію, заглядаючи в кожен закуток текке. Раз-другий я спробував допомогти їм, указав на яму в одній з дервішських кімнат, де протікав дах, — нехай, якщо мають бажання, пошукають і там та пильнують,