Мене називають Червоний - Орхан Памук
Келебек наніс мені ще два важких удари кинджалом, які б не кожні лати й витримали. Потім обернувся до Кари, якого я переконав у своїй правоті, і, як мала дитина, почав кричати на нього. Тоді наблизився до Келебека ззаду та однією рукою в залізному обладунку обхопив товстуна за шию й потяг на себе, а другою — заламав йому руку за спину, кинджал упав на підлогу. По суті, ми й не боролись, і не гралися. В «Шахнаме» є маловідома історія, яка описує таку саму товкотнечу між воями. Її я й оповів.
— Три дні змагалися раті Ірану й Турану. Вершники, закуті в панцири, при повному спорядженні налітали лава на лаву, й щодня якийсь загадковий іранський воїн убивав когось із славетних туранських богатирів. Тоді туранці, аби дізнатися, хто той лицар, виставили з ним на поєдинок спритного Шенгіла, — почав я. — Шенгіл кинув виклик, іранець прийняв його. Затамувавши дух, воїни могутніх ратей, чиї кольчуги яскраво виблискували на сонці, дивилися, як два лицарі з такою силою кидаються один на одного на закутих у броню конях, аж сипляться іскри, а шкіра скакунів димить. Герць тягся довго. Туранець пускав стріли, та іранський звитяжець занадто добре орудував шаблею й тримався в сідлі; об'їхавши Шенгіла ззаду, він вибив його з сідла. Коли ж той кинувся втікати, наздогнав його і схопив обіруч за шию. Туранець змирився з поразкою, але його мучила цікавість: хто ж цей загадковий воїн? Будучи переможеним, він поставив іранцю запитання, над яким сушив голову три дні: «Хто ти?» Таємничий лицар відповів: «Для тебе моє ім'я — смерть». Хто ж то був?
— Легендарний Рустем, — пролепетав Келебек, радіючи, ніби мала дитина.
Я поцілував дурника в шию й сказав:
— Ми всі зрадили майстра Османа. Поки він не покарав нас, нам треба знайти Зейтіна, забути про чвари між собою і порозумітися, щоб дати відсіч ворогам вічного живопису і тим, хто хоче не вагаючись кинути нас на тортури. А може, там, у тому закинутому Зейтіновому текке, ми з'ясуємо, що серед нас взагалі немає безчесного вбивці.
Бідолаха Келебек мовчав, наче набрав у рот води. Хоч би яким обдарованим, претензійним і захищеним він був, проте, як і всі маляри, що, ненавидячи, заздрять і разом з тим піклуються один про одного, Келебек смертельно боявся потрапити до пекла чи залишитися самотнім у цьому світі.
Дорогою до Фенеркапи згори на нас лилося незвичне зеленкувато-жовте світло, але то не було місячне сяйво. Дивне світло породжувало в душі незнайоме, чуже відчуття, що на місці привида-Стамбула, якого нічим не здивуєш, який ночами пишається своїми кипарисами, банями храмів, кам'яними мурами, дерев'яними будинками й згарищами, ось-ось виросте ворожа фортеця. Піднявшись на пагорб, ми побачили полум'я пожежі за мечеттю Беязита.
У глупій пітьмі наткнулися на воза, запряженого волами, наполовину завантаженого мішками з борошном, віз теж рухався в бік міського муру, тож ми заплатили по два акче й сіли під'їхати. Малюнки були в Кари. Він сидів насторожений. Я глянув на похмуре небо, осяяне полум'ям пожежі, що розповзалась, а на мій шолом упала перша крапля дощу.
Довга дорога вже була позаду. Шукаючи текке в цьому махаллє, яке опівночі здавалося покинутим людьми, ми підняли на ноги всіх псів. Якщо в якомусь із кам'яних будинків блимало світло, то ми грюкали в двері, але відчинили нам тільки в четвертому домі. Якийсь дядечко у фесці, що дивився на нас, ніби на привидів, не висуваючи свого носа під дощ, котрий лив дедалі сильніше, вказав нам напрямок до текке, не забувши задоволено додати, що там ми неодмінно здибаємося зі злими джинами, іфритами[207] й примарами.
Та в садку текке нас зустріли запах прілого листя й спокій кипарисів, що не звертали ніякої уваги на дощ. Спершу я приклав око до щілини в дерев'яній обшивці стіни, потім — до невеличкої шпарини в віконниці й у сяйві світильника побачив чиюсь страхітливу тінь, тінь людини, яка вершила намаз або ж тільки вдавала перед нами, ніби молиться.
57. На мене кажуть — Зейтін
Перервати намаз і відчинити їм двері — чи нехай постоять під дощем, поки я завершу молитву? Второпавши, що вони мене бачать, я таки не перервав намазу, хоча й не міг зосередитися. Закінчивши, відчинив двері й, побачивши, що це свої — Келебек, Лейлек та Кара, привітав їх радісними вигуками. Кинувся до Келебека й так само збуджено обійняв його.
— Ох, що нам випало, що нам випало пережити! — охав я, ткнувшись носом у його плече. — Що їм треба від нас?! За що вони нас убивають?!
їх трьох об'єднував страх, стадний інстинкт, який я часом зауважував у малярському колі. Навіть у текке вони боялися відлучатись один від одного.
— Не бійтеся, — підбадьорив їх я. — Тут ми можемо переховуватись тижнями.
— Так, ми налякані, бо не виключено, що серед нас є той, кому вигідно, аби ми жили в страсі, — промовив Кара.
— Коли я так думаю, то й мені на душі робиться лячно, — відповів я. — Ті чутки вже дійшли до мене.
Люди начальника султанської варти розпустили в малярському відділенні плітки, що тепер убивці Заріфа-ефенді та Еніште не вдасться втекти від правосуддя: він — хтось із нас, художників, які псували зір заради таємничої книги.
Я сказав Карі, що зробив для Еніште кілька ілюстрацій.
— Першою було зображення шайтана, що вихопився з підземелля. Я намалював шайтана таким самим, як на мініатюрах давніх майстрів малярських цехів Аккоюнлу. Двох мандрівних дервішів намалював для меддаха, мого однодумця. А потім запропонував цю роботу Еніште до його книги, переконавши, що мандрівним дервішам теж є місце в Османській державі.
— І все? — запитав Кара.
Коли я відповів «усе», Кара поважно, ніби зловивши учня на гарячому, рушив до дверей, вийшов і повернувся зі згортком паперу, який ще не намок під дощем. Розгорнув і поклав його перед нами трьома, наче кішка,
