Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
Добридень, "батьку"! Низький уклін тобі, матінко! (гість кланяється Галині).
КУЗЬМЕНКО (весело, у тон пісні, яку проговорив Япончик).
Поле моє, поле, Без кінця і краю. Десь тут моя доля У степу дрімає.МАХНО. Що це за маскарад, Мишку? — показав рукою на форму, в яку був одягнутий гість.
ЯПОНЧИК. Не маскарад,"батьку". Бо за твоєю вказівкою я вже не бандит номер один Мишко Япончик, а натуральний командир 54-го стрілецького Радянського Українського полку Мойсей Вольфович Вінницький у бездоганному, як завжди, вигляді: чистесенько поголений, злегесенька під "мухою". А яка барахлина?[79] Ти лише поглянь! Вся з голочки одеського Нуделя. І всі мої орли в такій хламиді.[80] А знаєш, як мені це вдалося зробити?
МАХНО(заперечив легким похитуванням голови). І не здогадуюсь.
ЯПОНЧИК. О, "батьку"! Це натуральний прикол! Більшовики організували мій полк, а все не наважувалися його одягнути у форму Червоної армії й не давали мені ніякої зброї — боялися, що я пущу її в хід проти них. Аж якось телефонує мені в полк сам начальник штабу армії червоних Іван Піонтковський і так слізно просить:
— Михайле Вольфовичу, виручи, дружок. Ти ж бачиш і чуєш від людей, як упав в очах одеситів авторитет Червоної армії. Щодня бійці грабують, ґвалтують, пиячать. Ну, порятунку немає. Ніяка агітація до них не доходить.
— Накажете їх подушити чи розстріляти? Так я це в одну мить! — відповідаю йому.
— Ні, — каже. — Ти зроби цими днями парад війська свого полку і проведи його по Дерибасівській так, щоб уся Одеса ахнула! Мовляв, покажи одеситам, що в нас є ще порох у порохівницях і ми — не якась там тюлька, а справжня армія й плювати на нас з високої гори — зась!
Гість відпив трохи з чашки чаю, поданого Галиною, й продовжив свою оповідь про історичний парад свого війська:
— Ну, я показав! Провів свій полк від залізничного вокзалу по Пушкінській і Дерибасівській до Морського вокзалу. Попереду цієї процесії скакав я на вороному жеребці, який, чортяка, все намагався кудись рвонути і когось укусити. А за мною — мої ад'ютанти на білих конях. Ми були ошкарені[81] суворо в червоноармійську форму, при шаблях і маузерах. Наші баскі коні — всі в райдужних биндах і з дзвіночками. Словом, ми — як лондонські денді. Молоденькі одеські красуні стелили нам дорогу квітами і вигукували: "Віват!", "Браво!"
За нами — марширували два єврейських духових оркестри у повному складі й грали мелодію пісні "Розпрягайте, хлопці, коні".
Я, звісно, як завжди, заспівував у ній Марусю:
Маруся, раз-два-три калина, Чорнявая дівчина В саду ягоди рвала.А співали дружно тисячі маршируючих з нами одеситів, що зайняли всю Дерибасівську, бо до полку приєднався весь набрід Молдаванки й Пересипу та ще биндюжники. Тож одяг у них був — "Одеса-мама": всі мої обірванці вдяглися у білі штани навипуск і тільняшки, а головні убори, чорти, натягли, хто який спулив у крамницях, здебільшого, чорні високі циліндри, канотьє, фетрові капелюхи й кашкети неймовірних розмірів.
Галина, котра досі стримувалася, аби не сміятися, не витримала й розреготалася. А Мишко продовжував:
— Інші, халамидники вони, хто в чому: у червоних штанах і картатих сорочках, у засалених биндюжницьких камізельках і в чоботах без підошов, а то й зовсім босі й напівголі, а на голові — біс його знає що з пір'ям.[82]
Галина вже не сміялася, а захлиналася сміхом, хапалася за живіт і ойкала.