День гніву - Юрій Косач

А отже, і завдання історичної прози чи драми, виходячи з цієї концепції Ю. Косача, «не відтворювати й розважати, також і не „кріпити серця“ в сєнкєвічівському стилі фальшування й підсолоджування минулого, завдання мистців — розкривати надреальні діючі сили історії. Вишукувати глузд історії й судити її чи як результанту людських прагнень, пристрастей її вождів і мас, чи як тканину боїв сил, боротьби ідей, комплексів, випадків, чи ствердження цілевости історії або ж повної безцільности історичного процесу, історії як вияву духу, волі або матерії, чи, врешті, історії як поля діяльности Бога, Провидіння». Лише в такому напрямі, за Косачем, можливе оновлення історичного жанру, що, на його думку, й на еміґрації виконав би величезне завдання збереження єдності нашого майбуття, розкривши перед світом могутні постаті й приховані сили української історії і надавши їм вселюдського, всесвітнього значення.

Адже в історії, в нашій минувшині автор шукав та знаходив велич, героїку, яка будує й окрилює, яка дає снагу до життя. Письменник переконаний, що історична сюжетність існуватиме завжди, доки існуватиме на світі мистецтво. Митець має жити однаково в усіх епохах. За словами Ю. Косача, відмовившись від розмов із минулим, відмовляємось і від себе самих, бо немає романтизму без історії, без романтизму немає нації, а без нації немає мистецтва.

Історичній прозі Ю. Косача притаманна постійна спрага за сучасною дійсністю, і тому вона ніколи не є штучною, віддаленою від життя. Історична проза становила для нього вхід у буття, буденне, реальне, але також буття неповторне, вічне. Розуміння мистецтва зв'язане з самим поняттям епохи. Відчути епоху, її світогляд можна з мистецьких творів, дивлячись на них очима сучасної людини. Саме таким і був Ю. Косач, який намагався не лише сприймати повсякденний світ, а й творити, вкладаючи власні поняття, власні почуття і ментальність у справу служіння народові. Письменник підніс українську літературу до європейського рівня, а його історична проза стала не тільки еталоном в естетично-художньому вимірі, а й створила сучасну модель українця-патріота з палаючим серцем.

Марко Роберт Стех

Роман Юрія Косача про «Цезаря степів» і «Ordo novus» — новий лад «козацько-української революції»

Тема визвольної війни в Україні у половині XVII ст. та й постать її харизматичного провідника гетьмана Богдана-Зіновія Хмельницького, неоднозначно сприйнята крізь призму різних оцінок його діяльності та спадщини, — це одна з центральних тем української історичної белетристики. І це закономірно, бо епоха Хмельниччини (приб. 1648—1657 pp., хоча ці роки не точні, бо ж війна продовжувалася і після смерти Богдана Хмельницького, під прапорами Івана Виговського чи Петра Дорошенка) — це один із визначальних епізодів нашої історії й епохально важливе роздоріжжя, на якому Україна та її народ вибирали й карбували свою майбутню долю.

З одного боку, велике всенародне повстання 1648—49 pp., яке (бодай на певний час) об'єднало під рукою гетьмана представників усіх станів українського суспільства — від шляхтичів та ієрархів церкви — через козаків і міщанство — до найнужденніших верств суспільної «черні» — досі лишається яскравою героїчною сторінкою нашої історії. Прямим її наслідком було створення на українських землях автономної, а то й на якийсь час де-факто незалежної державної структури — Гетьманщини, яка була багато в чому зразком і моделлю для всіх майбутніх борців за українську державу.

З другого боку, за судженням одного з провідних дослідників тієї доби, В'ячеслава Липинського, «величезна енергія нації в перших часах повстання була змарнована тодішніми політиками на торги за обмежену автономію»[554], що й урешті призвело до «фатального розпорошення сил»[555]. Довга й кривава війна, майже без винятку ведена Хмельницьким на етнічно українській території, обезкровила Україну, перетворила Правобережжя на поруйновану вогнем та мечем пустелю, виснажила населення та підірвала державну економію, а відтак і змусила Хмельницького до підписання у 1654 р. доленосної та здебільшого невигідної для України Переяславської угоди з московським царем. А та угода, своєю чергою, після майже століття подальших воєн і урізання автономії та прав українців довела врешті до зникнення України з мапи Європи, розчинення Гетьманщини в державному тілі Московії і перетворення землі вільних козаків на провінцію авторитарної, репресивної Російської імперії.

Такі далекосяжні й вельми неоднозначні наслідки тієї визвольної війни та політики Хмельницького не лише викликали дуже різні, іноді полярні оцінки гетьмана і його епохи, а й поставили Хмельниччину в центрі фундаментальних історичних дебатів про призначення України та самототожність її народу. Чи було і є метою розвитку українців як народу створення суверенного державного організму? Себто побудова незалежного соціо-культурно-політичного проекту, який втілив би притаманні саме українському народові цінності й характеристики? Чи, може, народ України ніколи не вважав себе окремим, самобутнім суспільством, а радше невід'ємною частиною ширшого державного утворення, і тяжів до злиття (в царській і радянській термінологіях: «возз'єднання») з аморфнішим обширом «всеруського» контексту? Та й узагалі, чи знаходять українці в процесі історичної еволюції органічне місце в координатах начебто «братніх» східнослов'янських народів? Чи, може, історичний шлях України природніше наближається до шляхів розвитку її західніх сусідів?..

В інтерпретаціях і підходах до історії Хмельниччини та в оцінках змісту, значення і наслідків Переяславської угоди суттєво виявляється ставлення до концепції української державності як такої та до ідентичності українців як народу і нації. Тож не випадково особа Хмельницького є важливою і для прихильників державної незалежності та суверенної культури, і для пропагандистів підрядного статусу України як частини більшої політичної конструкції на зразок пропагованої Кремлем ідеї «русского мира»… Парадоксально, як один, так і другий ідеологічний табір в різних часах і кон'юнктурах міг сприймати особу Хмельницького або як героя («батька нації» чи «возз'єднувача братніх слов'янських народів»), або як ренеґата, злочинця і зрадника. Особа гетьмана й досі періодично служить засобом ідеологічних маніпуляцій масовою свідомістю, зокрема й тому, що в «колективній свідомості» українців Богдан Хмельницький і його доба досі як слід не осмислені, контроверсійні, насичені часто суперечливими, нав'язаними стереотипами ззовні.

Ким насправді був для України свого часу й для України майбутніх століть гетьман Богдан-Зіновій Хмельницький? Видатним політиком, що зміг повернути Україні її колишній статус самобутнього чинника на європейській політичній арені? Бравим полководцем, що єдиний зумів приборкати «безголову гідру» збунтованої «черні» й перетворити її на армію, що здобула переконливі перемоги над Річчю Посполитою і звільнила українські землі від гніту польських «крулевенят»? Чи був він радше, за словами Тараса Шевченка, «нерозумним сином» України, який не мав достатніх здібностей