Смутна доба - Микола Смоленчук

— Казали ж і тобі — не бігай за ворота, бо бабай забере!..

— Казали! Диви як цікаво! — дивувався хлопець.

Отрошеві показали ченці, де жив монгольський баскак, його просторий двір за монастирем, у ньому, за розповідями монахів, перед розгромом татаро-монгол, прямуючи до ставки Батия на Волзі, зупинявся якийсь францисканець Плано-Карпіні.

— Бачиш, яка довга людська пам'ять!..

— Дивовижно!..

Хлопець ще був у віці, що залюбки лазив по стінах напівзруйнованого канівського замку, прямо над глибоченним урочищем, що врізалося у центр міста. За легендою будував замок Вітовт, сотню літ тому відновлював його колишній канівський староста Євстафій Дашкевич. Потім оборонну споруду знову занедбали, особливо князі Вишневецькі, коли з середини минулого віку Канівський і Черкаський замки відійшли до Київського воєводства.

Якось Дмитрик дізнався, що в монастирі зберігаються записки ревізорів про огляд замку у 1552 році. Кілька днів не відставав від Отроша, доки той не повів хлопця до монастиря.

Повернувшись увечері на Ситники, в альтанці між двох зелених пагорбів — стояла вона на кам'яних стояках на випадок зливи і мала великий напівовальний балкон — хлопець, ніяковіючи перед доньками Васки, розповідав їм та молодшому братові про запаморочливу глибину зривища біля канівського замку та про його романтичне минуле.

Старша донька Покрови заворожено хапала кожне слово хлопця і мліла від страху, згадуючи глибину призамкового урочища.

Перед самим поверненням до Києва Дмитрик побачив якось на подвір'ї замку великий гурт військових та вози сяк-так упакованого домашнього збіжжя. Хлопець довго крутився поміж козаків, доки не дізнався, що були то люди Януша Острозького, старости переяславського, канівського і черкаського. Поверталися вони після нападу на маєток Вишневецьких на Лубенщині, десь між Пслом і Ворсклою, куди Дмитрик нещодавно їздив. Водив туди тисячний загін надвірної міліції переяславський підстароста Щасний. Козаки хвалились, що віддячили Вишневецьким, од постійних набігів яких не мали спокою їхні сусіди.

— Після нашого візиту до Вишневецьких, навряд, щоб вони знову зачепили князя Януша!

— Мабуть, так!

Загін розгромив головний маєток Вишневецьких.

Отрош вислухав розповідь хлопця і не здивувався. Боротьба за землю на лівобережжі, яке ще кілька десятиліть тому вважалося пустелею, куди ніхто, крім уходників, не йшов, розгоралася все більше.

Пояснював Отрош те дуже просто. Поширення татарських наскоків і спустошення Брацлавщини змушувало тамтешнє населення відходити в межі північної Київщини. А тут точилися невпинні козацькі війни, і пришлі люди потекли на лівий берег Дніпра.

— Між людей, як і в природі, все так залежне!

— Вірно мислиш, хлопче.

Дмитрик, спудей останнього класу братської школи, повертався до Києва з великою неохотою.

Дарма шукати його ім'я в українських енциклопедичних довідниках, хоч він один із перших наших національних героїв. Провідний вітчизняний історик Михайло Грушевський у своїй ілюстрованій історії України називає його ще Теофілом.

Пильно подивимося на портрет цього великого церковного діяча — поза неминучим канонічним зображенням ієрарха вселенського масштабу проглядаються в ньому чисто людські риси вольової мужньої людини, цілеспрямованої і рішучої, відданої до кінця нелегкій місії намісника Бога на землі.

Важко переповісти події, віддалені від нас майже чотирма віками, до того ж маємо про них ми дуже поверхову інформацію, і все ж автор хоче піддати її суттєвим уточненням.

Глава вселенської православної церкви приїхав до Москви, щоб висвятити митрополита Філарета на патріарха Великої Русі. Такі церковні канони — патріарха мав висвячувати один із чотирьох верховних східних патріархів.

Філарета визнано достойним такої високої честі не випадково, то був дійсно рішучий і мудрий державний діяч. Не вагаючись, він йшов на будь-які діяння, аби не перечили вони його поглядам і сумлінням. До того ж питання віри хвилювало московську церкву особливо, бо Ватикан вперто намагався підпорядкувати її собі.

Патріарх Феофан дістався до Москви з великими труднощами, але пророблено той шлях було недарма, тут глава вселенської церкви зримо побачив, що польського короля майже двадцятилітня інтервенція в московську державу не вгамувала, він і далі вперто намагається насадити в Росії латинську віру.

— Маєш знати все, владико Аврааме, — наставляв Феофан єпископа, що його супроводжував, — про наміри папської курії щодо запровадження унії в московській державі!

Владика Авраам уважно його слухав.

Того ж дня владика повторно завітав до патріарха. Прийшов не сам, привів статного багато одягненого вояку з дорогою шаблею при боці, той очолював