Смутна доба - Микола Смоленчук

— Головні наші біди — відсутність православних архієреїв. Уніати витіснили їх, а ми безсилі тому протидіяти!..

Хоч у Києві мали православні і деякі перемоги. Таки відшили уніатів від Софії, будувалися нові храми, а на Плоскій слободі при церкві святого Миколая виник дівочий монастир. Ще один готує Іов Борецький. Він уже постригся в монахи і став ігуменом Михайлівського монастиря. Налагоджувалось і книгодрукування. У лаврі вийшов «Часословець», вистачить тиражу на усі братські школи митрополії, на виході «Катехізис», Лавреній Зизаній, автор першого на Україні букваря зі словником, повезе його до Москви і приймуть його, того він навіть не підозрював, як великого вченого. Набули популярності церковні проповіді отця Єлисея, тепер латинянам не було чим дорікнути київських священиків за їхнє убозтво.

Розійшлися київські верхні церковники з дому Богоявленського братства пізно. Про що говорили вони, що вирішили — так ніхто з киян і не дізнався.

Отрош думав, очевидно, що трапиться диво, і проводжав побратима до Ілляшевого хреста верхи, як повноцінний козак...

Поїхав з ними і Дмитрик, циганкуватий буйночубий юнак з бойовою шаблею при боці. Конона хлопець обожнював, той жив на Січі не колись, а сьогодні знаходився у вирі запорізької слави. Правда, був січовик скупий на слово, як дід Карпо, та його мовчазна присутність збуджувала не лише хлопця, Отрош теж заражався січовим духом, як з'являвся на Ситниках низовик, вічний бурлака з дивним прізвищем Скубів син. Васка теж чекала його у Каневі, людину, яка так добре впливала на її чоловіка, приїжджому чоловіку догоджали дівчатка.

Хоч Конон не засиджувався, ходив кудись воювати, інколи навіть взимку. Притихла московська смута, почастішали морські походи запорожців. На убогих суденцях міряли вони Чорне море вздовж і впоперек, доводили до безсилої люті султанів, перед якими тремтів увесь світ. Чайки низовики готували швидко — пройде два-три тижні і сотня посудин з півдесятком тисяч козаків, котрі зброєю володіли не менш вправно, ніж пилкою та сокирою, вже покинули несходимі плавні Великого Лугу. Ще дві доби і в далекій Анатолії, під носом у султана з'являються невловимі, як привиди, запорожці. Сипалися накази знищити козаків разом з їхніми паланками, Жолковський ще у 1614 році погрожував кошу, що піде на нього війною, а козаки тим часом під Переяславом ладилися самі до битви з коронним гетьманом.

Тоді ж, навесні чотирнадцятого року, низовики знову вийшли в море, та несподівана буря розкидала їхні суденця — частина козаків потонула, інших викинуло на берег, де їх виловили і люто винищили турки. Конон того разу на море не пішов, десь завалялася доля — подався ще взимку з низовиками на Брацлавщину громити маєтки феодалів. На той час населення України майже повністю покозачилось, сейм закликав винищувати козацькі «скопища», вимагав від реєстровців сидіти за порогами у залозі постійно, не з'являтися у волості взагалі, за це обіцяли їм підняти жалування до десяти тисяч злотих та видавати сімсот поставів сукна. Того разу Сагайдачний благополучно уник відповідальності, бо ж невиконання вимог короля загрожувало йому позбавленням посади гетьмана реєстру.

Після від'їзду старшини Жолковський рушив з військом вниз по Дніпру і поставив гарнізони, як писав сам, «од Києва до самих Черкас».

Козаки зупинилися над Каневом, де хрест на могилі Ілляша, хоч видноколами не милувалися.

— Коли повернешся? — запитав Отрош після довгої паузи.

— Звідки знати?!

Познайомилися вони давно, майже два десятиліття тому, ще на Січі. Обоє круглі сироти, може, тому так здружились. Після поранення Отроша їхні шляхи на якийсь час розійшлись, а тепер знову стали Покрова і Скубин син як рідні брати. Конон приходив на Ситники мов додому, і був там, якщо не траплялося пригод, доки йшли на Низ судна. Однак в неспокійні останні роки, коли забурлило Подніпров'я, став він переважно сухопутним «черкасом», смута закрутила людей і все перевернулось догори ногами.

— Бувайте, браття! Набирайся духу, сину! — торкнувся Дмитрикового плеча.

— Щасти тобі, Кононе!..

Двоє не покидало коней, доки третій, з рушницею та списом, не сховався у викрутах мальовничих канівських горбів.

Отрош віддавна був не байдужий до Канева, прищепив ту любов і хлопцеві. Старовинне, ще дотатарське поселення мало багату історію, її мудро несли в люди ченці древнього Канівського монастиря. Правда, стояв Канів спершу нижче, у гирлі Росі. Батий зруйнував містечко не повністю, жив тут один із татарських баскаків[261], звідси його загони ходили по Україні збирати данину, старці — бабаї, що складали загін, брали насамперед малолітніх хлопчиків, котрі могли пройти під ступицею монгольської гарби. Такі, доки виростали, забували звідки вони родом, і вірно служили татарам.

Не дивно, що бабаїв насамперед боялися діти, появу татарських загонів чатували жителі поневолених сіл і хуторів, сидячи на підвищеннях, на деревах і хатах, на дзвіницях уцілілих і спалених церков, звідти гукали вони до малечі, щоб розбігалась. Так і лишилися вони на віки, бабаї, збирачі малолітньої данини, уособленням злих сил, якими лякали дітей.