Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

— Якщо так воліє вельможна пані… Я навіть думав по прохати дозволу… Так рідко доводиться зібратися всім укупі. От я й думаю скористатися з нагоди і, коли гості пороз'їжджаються, поговорити з декількома братчиками.

— Прошу, прошу, — заметушилася Галшка і вийшла до передпокою проводити якусь стару й поважну пані. Ридван за ридваном від'їжджав від ганку. Коли останні пани й пані попрощалися з господинею, Галшка повернулася до вітальні і запросила братчиків до каміна.

Тоді Сагайдачний заговорив.

В двох словах змалював він становище Європи, де король марно шукає підтримки, зупинився на небезпеці від турків, згадав про той тупик, в якому залишається завжди зраджена й обдурена старшина; її одвічний страх за свої хутори, на які наїжджають магнати або плюндрують повсталі хлопи; змалював безпорадність Речі Посполитої, загострення відносин між уніатами і римською курією, безгрунтовність соймових конституцій, так зредагованих, що їх можна тлумачити як кому корисно і потрібно, і нарешті про небезпеку з боку Швеції і Московщини.

— Тоді ми опинимося між кількома жорнами, і ще невідомо, яке з них зітре нас на порох — наша голота, турки або магнати з прелатами. Зараз кожен думає про самозахист, і тільки ми сидимо покірливо, як засуджені нa смерть християни на арені римського цирку.

— Як-то?! А наше військо? А зброя, зібрана і виготовлена за твоїми наказами? — не витримав Богдан Балика.

Сагайдачний махнув рукою.

— Ще невідомо, на щастя чи то на загибель гартували ми цю зброю. Одне ясно: нам самим не втриматися. Всі шукають спільників, підтримки і допомоги: король пише до цісаря і до західних королів, Замойський — до Персії. Треба й нам про всяк випадок помацати грунт у суміжних країнах. На Іспагань я не покладаюся, тому й порадив цю справу Замойському, а от що спало мені на думку, слухаючи хитрі розмови Аксакові: час нам звернутися до Московщини.

Старшина мовчала, бо не вперше міркувала вона про єднання з Московщиною, а Іов Борецький ухвально хитнув головою.

— Діло кажеш, гетьмане. Одна в нас віра, одне плем'я. Годі нам терпіти знущання від папежників та уніатів, та й краще піддатися під Філарета, ніж лишатися під східними патріархами, що самі животіють під бусурманами.

Але Богдан Балика роздратовано тріпонув головою:

— Справа йде не про віру і не про вас, владик, а про війну. Навіщо ж нам звертатися до Москви?

— Та хоча б на той випадок, коли в останню хвилину пани куплять собі порятунок і пакт з Османом ціною знищення козацтва.

— А при чому ж тут Московщина?

— Зараз поясню. Московщина — кpaїнa багата і неосяжно велика, тільки ще досить зруйнована війнами, чварами та хлопськими повстаннями… Коли б вона побажала скористатися з нагоди і, поки польські сили будуть кинуті проти Османа, повернути собі Смоленськ, Чернігів та Hовгород-Сіверщину та й остаточно покласти край зазіханням королевича Владислава на московський трон, ми б помогли з'єднатися з ними і таким чином врятуватися та ще й добре помститися за всі кривди. А коли б турки зробили неможливе і нам не можна було б залишатися в наших степах — в Московщині знайшлося б досить пустищ, де б ми змогли оселитися.

— Це ти вже перегнув, любий друже, — зауважив Созон Балика, докірливо похитавши головою. — Своєї рідної землі ми нікому не віддамо і не підемо з неї навіть у світлий рай. І сам ти того не думаєш, а так бовкнув у запалі. А щоб піддатися під Московщину — про це ми вже чимало думаємо. І вабить, і боязко, бо ж у Московщині нема ані соймів, ані рад міських. Всім керують хабарники-воєводи та дяки з піддячими. Поламають весь наш звичай та злоту вольность. А вольность — вона дуже принадна, аби була вона в наших, а не в панських руках.

— Багато ми її бачили, тієї вольності! — спахнув Богдан Балика. — Для Потоцького вона існує, а для нас її катма. Та краще аж п'ять воєвод, ніж один він, собака, хай він провалиться в пекло з усім панством! — додав він і навіть тупнув ногою.

А Сагайдачний знов звернувся до Созона:

— Ніхто не збирається ламати наш звичай і волю. Ми не дурні, щоб єднатися і складати якісь угоди, не обміркувавши кожне слово, навіть кожну літеру.

Розмова взяла старшину за живе. Вони заговорили всі разом. Одні пристали до Борецького і гаряче радили якнайшвидше розпочати переговори з Москвою, інші палко сперечалися з ними.

— Панове! Панове! Не можна ж так всім одразу, — похитав головою Петро Конашевич. — От кир Єлисей щось бажає сказати.

Братчики й старшина замовкли, а кир Єлисей блимнув на них докірливим поглядом.

— Не піддавайтеся, братіє, на перше враження і подумайте: хто нам ближчий — папежник Зигмунд та прелати чи цар Михайло Федорович. Хто нас звільнить від єзуїтів, уніатів, грековичів та оклінських з їх податками й здирствами — єзуїт Зигмунд та прелати його або патріарх Філарет, висвячений майже разом з нашими новими ієрархами?

Братчики мовчали, а старшина недовірливо перезиралася.

— Отже, братіє, - вів далі кир Єлисей. — Хто нам ближчий — магнатський сойм та сенат чи Москва?

— Та що ти нас, отче, завчасно женеш з батьківщини! — знов спахнув Богдан Балика. — Краще шаблі накажи нам гострити, ніж думати, в кого солодший кусень вигнанцеві.

— Оце дійсно, — підхопила старшина. — Дай пороху понюхати, а не від бою тікати на сором і ганьбу людям.

Сагайдачний підвів руку.

— Тихше, панове. Ви маєте рацію. Не пророкуй нам поразки, отче святий. Не про це я казав, а тільки радив помацати грунт, чи можна розраховувати на підтримку з боку східних кордонів. Що Московщина ближча нам від Варшави, в цьому кир Єлисей має рацію. Але ж я зовсім не збираюся капітулювати. Я хочу бути обачним і не залишити жодної можливості невикористаною. Ніхто з нас, йдучи в бій, не думає, що його поранять. А проте кожен з нас не тільки готує шаблю й пістолі, але й корпію та шматок полотна перев'язувати рану.

— Так що ж ти нарешті надумав? — урвав Созон.

— Поки що — надіслати цареві посольство, запропонувати йому нашу службу на кресах. Адже ж допомагало йому козацтво під час війни з кримчаками. Для годиться надішлемо йому кілька мурзаків з останнього перекопського ясиру, а боярам з дяками позолотимо язики та долоні. А головне, треба рознюхати, що там чути, чи справді збираються вони знову воювати з панами, бо ж Польща ще й досі не визнає молодого царя Михайла і образливо кличе його попеням, а королевич Владислав все ще