Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Сагайдачний всміхнувся захопленому, збентеженому і схвильованому юнакові, як всміхається дорослий зворушливій фразі дитини, потім, ніби стримавшись, низько і церемонно вклонився.
— Я завжди знав, що молодість тепліша і щедріша від сухої і недовірливої старості. Але я звик сам собі здобувати все мечем і головою.
В тоні Петра Конашевича бринять оксамитові нотки ледве помітної гіркоти, і зворушення, і гордовитої самовпевненості, і образи, ніби Замойський необережно торкнувся відкритої рани. Тон долинає до серця Замойського. Він рвучко пригортає Сагайдачного і тричі цілується з ним.
Провівши гостя, Сагайдачний повернувся до кабінету і гучно ляснув у долоні. Замість джури вбіг Максимко-кобзар.
— Де хлопці? — здивовано спитав Сагайдачний.
— Обідають, батьку. Просили, щоб я посидів за них.
— Ну, добре! Біжи до челяді, накажи Степанкові їхати до Печерського по кира Єлисея в негайній справі. А Івашко хай мчить на Куренівку до пана Бурдила. А потім приходь та заспівай мені якої-небудь про походи турецькі… Ну, як там у тебе, з кобзарством? Що кажуть в цеху? Максимко розплився широкою щасливою усмішкою.
Кажуть, що навесні бути мені кобзарем. Наказали до Миколи зимового скласти нову думу, як ми Каффу палили. На кануні цеховому співатиму як мій — майстерштик.
— Он як? Ну, іди, іди, жени хлопців, та й сам не барися! — крикнув йому навздогін Сагайдачний.
І коли Максимко зник, жовчно розреготався:
— Подумаєш воєвода! Спартанець!.. Римлянин!.. І от доводиться танцювати перед таким смаркачем. «Доповім пану крулю». Ще й дякувати, мабуть, доведеться, коли не видасть моїх думок за свої… Ну, поживемо — побачимо.
І, рвучко сівши за письмовий стіл, мало не видер з шухляди аркуш паперу.
Схвильовані і розгублені з'їжджалися на соймик пани, а Сагайдачний нібито не помічав метушні їх розворушеного мурашника. До півночі блимали вікна його нового будинку. Старшина, дидасколи, кобзарі, духовенство, шляхтичі і чумаки, радці і лавники, посланці від козацьких ватаг, ватажки, сотники і полковники, з ранку до ночі юрмилися в його покоях, їли-пили, про щось радилися на таємних нарадах, поквапливо вибігали на ганок, наказували джурам сідлати коней і мчали кудись, наче тікаючи від погоні.
І за кілька тижнів по всій Україні від Ворскли до Карпат і від Чернігова до Дикого Поля почалася напружена і спішна робота.
Готували зброю і військовий припас, ронди і харч. По всіх шляхах рипіли чумацькі мажі, гнали коней, виїжджували їх, привчали до гуркоту пострілів, литавр і сурм і до військового ладу.
По кузнях з ранку до ночі торохтіли ковальські молоти. Золоті бризки випорскували з-під них у темряві, і дужі, блискучі від поту і сажі ковалі виковували шаблі і списи, вигострювали леза, припасовували держаки і чистили їх від іржі.
— Добра шаблюка, — вимахував Данило Корж блискучим, як срібло, турецьким ятаганом, вигостреним і вичищеним до дзеркального блиску. — Вірно кажуть люди: леміш сумує за землею, а шабля — за ворожою головою. Ну, нічого, незабаром нап'єшся живої крові.
Коваль сплюнув крізь зуби і примружив око:
— Хіба що турецької?
— Побачимо, — почухався Корж. — І без турків є кого трощити.
Працюючи величезним міхом, коваль розжарив до червоного залізну штабу, кинув її на ковадло, і іскри знов полетіли з-під його молота.
— А як ти все ж таки, братику, думаєш, — спитав він Коржа, даючи йому жаринку прикурити, — на кого збирає Сагайдак силу?
Корж затягнувся димом і флегматично відповів:
— Кажу, побачимо. Співає він в універсалах соловейком: «Здобувати волю і славу, захищати віру святу». Та де б воно не було, а шабля скрізь потрібна, — упевнено додав він і підвівся, — бо і в панській і в турецькій неволі — одне лихо. А пани, як блощиці: сьогодні повидушуєш геть усіх чисто, а завтра знов їх повнісінько.
Оце дійсно, — підвівся коваль, сунув у кишеню докурену люльку і, поплювавши на руки, став до роботи.
Сагайдачний увесь час роз'їжджав. Не встигне повернутися додому, обдивитися, як знов жене його якась турбота чи до Житомира, чи до Чернігова.
Скрізь, де тільки були старі городища, вали, міські і монастирські смітники, ходив він з досвідченими козаками-селітряниками і шукав селітряної землі. Сагайдачний набирав повні жмені перегною, розтирав у долонях, шукав білуватої поволоки, наче від вивареної солі. І ледве знаходив її, вмить біля смітника або городища виростали землянки, печі й хати і від передсвітанкових присмерків до пізнього вечора метушились там буртники-селітряники, насипали землю в діжки, наливали її водою, а другого дня зливали насичений луговиною розчин, виварювали його у мідних казанах, потім змішували з попелом і знов варили, аж поки селітра не осаджувалася на дно і стінки діжок рудими кристалами. Тоді готову селітру вишкрябували, сушили і везли до порохових млинів.
На порохових млинах працювали старі сивоусі козаки. Як папірні і рудні, млини приводилися в рух водою. Під одним жорном мололи селітру, під другим — деревне вугілля, від якого нічною темрявою стояла у повітрі чорна курява, а третє, найменше жорно повільно і неквапливо жувало лимонно-жовту сірку.
Старий січовик підозріливо позирає на кожного, хто заходить до млина. Він ладен видерти люльку з рота роззяви або необачного. Сиві вуса його припорошені вугіллям, сорочка чорна, як у смоляра. Довго, обережно й старанно відмірює і відважує він роздроблену на борошно селітру і на п'ятнадцять частин її ще дбайливіше і обережніше додає три частини вугільного порошку і дві частини сірки. Тоді помічники його беруть дубовий товкач, довго розтирають суміш, потім пересипають її під прес. Готові коржі розтирають драчкою в суміжній кімнаті на зерна й діжками спускають у льох.
Льох глибокий, довгий, ледве освітлений маленькими віконцями під склепінням. Праворуч і ліворуч височать діжки на діжках, наче стовпи у два-три обіймища, так щільно присунуті одна до одної, що поміж ними, не пролізе навіть миша, і Сагайдачний захоплено оглядає свої скарби і говорить:
— Бережіть як око, бо це ж наша воля і сила.
Посольство до Москви
Біля будинку Галшки Гулевичівни стоять ридвани, колебки і осідлані коні. Машталіри і лакеї куняють на козлах або, на м'яких подушках, щуляться від холоду і потай пиячать під яскраво освітленими панськими вікнами.
Галшка Гулевичівна справляє урочисті поминки по своєму чоловікові.
Після обіду гості перейшли до вітальні і або куняли в глибоких кріслах, або сиділи окремими купками і розмовляли про різні речі, далекі
